Роман Скляров
Рай 2070
«О глибино багатства, і премудрості, і знання Божого!
Як незбагненні присуди Його, і незвідані шляхи Його!»
(Рим. 11:33).
Частина 1
Глава 1
1
Випуск новин. «Глобальна комісія оголосила про старт загальнонаціонального проекту “Рай 2070”. Проект ставить амбітну мету: завдяки впровадженню біо- та нанотехнологій серед населення побороти таке явище як смерть. Так-так, вам не почулося. Говорить голова Комісії Жан-П’єр Ор’є: “Ми сьогодні стоїмо перед останнім викликом людства. Забезпечивши високу якість життя наших громадян, Комісія думає над тим, як продовжити це життя на якомога довше. Ми вже досягли значних успіхів у боротьбі зі старінням, але цього недостатньо. Кінцева мета — подолання смерті як такої. Можливо, це звучить надто амбітно, але ми віримо в науку. І наш Центр боротьби зі смертю вже наблизився до вирішення цього питання. Зовсім скоро результати нас приголомшать. Останньою ланкою стала допомога таких корпорацій, як…”».
Новини приглушуються раптовим басом гангста-репу.
— Джеймі, та вимкни свою дурню! Я ж дивлюсь!
«До інших новин…»
— Ну і дивись, я пішов на тренування, — сказав Джеймі і вийшов з дому.
Джеймі був студентом Університету Детройт Мерсі і жив у гуртожитку з Картером. Вони були дуже різними. Перший цікавився лише спортом, сексом і розвагами, не любив навчання та жив сьогоднішнім днем. З Картера він сміявся, що той вічно ботанить за книжками чи сидить у парку біля озера один. Джеймі цього не розумів і вважав сусіда страшним занудою. Хоча коли на нього самого находила депресія після чергових гулянок, то саме з Картером він міг поговорити, вилити йому душу, і ставало легше.
Сам Джеймі таких розмов не любив, адже тут уже Картер був головним і завжди чітко підмічав, що того турбує, що він знову зробив не так і як тепер цьому зарадити. Звідки Картер усе це знав, Джеймі збагнути не міг, але був сусіду вдячний. І за регулярну допомогу з домашніми завданнями також. У відповідь Джеймі постійно поривався витягнути Картера на спортмайданчик і навчити грати в баскетбол, але той щоразу відчайдушно пручався. «Колись я тебе таки навчу», — посміхався Джеймі, який сам грав у баскетбольній команді університету.
Чи вважав Джеймі Картера своїм другом? Сам би він у цьому собі не зізнався, але десь глибоко в душі щось тепле і приятельське жевріло в ньому відносно Картера, можливо, як до молодшого брата, трохи дивакуватого і смішного, якого ще треба було навчити насолоджуватись життям.
Крім баскетболу, у Джеймі була ще одна пристрасть, яка лише набувала популярності серед молоді та всіх «прогресивних» людей цього часу, — тюнінг свого тіла («body-tuning»). Технології компанії Wave, запущені нещодавно у масове виробництво, дозволяли індивідуалізувати та видозмінити своє тіло до невпізнаваності.
Кожен охочий міг встановити біонічні протези рук чи ніг найрізноманітніших форм: від подібних до кінцівок тварин, фантастичних героїв фільмів чи комп’ютерних ігор до оригінальних, з дизайном, спеціально розробленим під клієнта. Протези були повністю інтегровані з нервовою системою людини, тому управляти ними було так само просто, як і звичайними кінцівками. А тактильні відчуття, що передавались ними до мозку, могли бути навіть чутливішими за природні. І, звичайно, «м’язова» сила цих протезів дозволяла бігати швидше, стрибати вище і бити сильніше. А в поєднанні з імплантами на торс і спину можна було стати справжнім кіборгом.
Слухові та зорові імпланти також переважали свої природні аналоги і дозволяли помічати та чути те, що для звичайної людини було недоступно. Не оминули технології і такі органи чуття, як нюх і смак. Імпланти язика вигадливих форм дозволяли не лише проявити свою «індивідуальність», а й відчувати ширшу гаму смаків і отримувати, таким чином, більше задоволення від споживання їжі. Щодо запахів, то все було майже аналогічно.
Найбільш цікавими мали стати імпланти для мозку або «нейронні протези». Деякі з них мали виконувати функцію накопичувача пам’яті, що допомагав би людині не забути щось важливе, знати більше іноземних мов чи ще хтозна-чого. Однак інтегрувати їх із мозком поки не вдавалось: вчені досі не знайшли, де саме в мозку наша пам'ять знаходиться. Дехто навіть висловив гіпотезу, що мозок людини «записує» спогади на своєрідний «хмарний сервіс» у вигляді поля (індивідуального чи глобального), до якого потім за потреби під’єднується і «декодує» необхідні спогади. Перевірити цю версію також поки можливості не було.
За допомогою інших мозкових імплантів планувалось розширити творчу уяву людини, підняти рівень «креативності». Але поки алгоритми в імплантах з цим не дуже справлялись, плодячи скоріше претензійну банальність.