Підлітаючи до мечеті по Форд Роад, Джеймі побачив біля неї якийсь пустир, захищений електромагнітним полем, а також роботами-охоронцями. На пустирі через спеціальну технологію світилась голограма з написом: «Власність Глобальної комісії. Тут буде Центр із захисту тварин».
— А для чого там така охорона? — запитав Джеймі. — Хіба Центр із захисту тварин — це таке важливе місце? Та й там ще нічого немає…
— Я тобі потім поясню, — відповів Ахмад і нахмурився.
Пустир був відразу ж після мечеті по тій же вулиці. Джеймі почав думати, що це, напевно, якось пов’язано із тим, що йому говорила Латіфа. Але до кінця зрозуміти не міг. Вони вийшли з ховеркарів і рушили до Ісламського центру. Свій ховербайк Джеймі поставив на автопілот, і той підлетів до мечеті сам.
Людей було повно. Усі зібрались послухати великого аятолу. Джеймі розглядав присутніх: там були чоловіки і жінки, молоді і більш поважного віку. Усі, таке враження, чогось чекали від цієї проповіді, наче відповідей на якісь насущні питання, від яких залежало їхнє подальше життя. Це особливо було помітно по старшим людям, які здебільшого мали суворі і тривожні обличчя, що так відрізнялись від доволі радісних у домі Ахмада ще годину тому.
Джеймі з Ахмадом та його родиною підійшли майже до сцени і стояли в очікуванні.
На трибуну вийшов аятола Сайфуллах ібн Хальдун. Це був чоловік років шістдесяти, досить міцної статури, з вольовим і зосередженим обличчям, з поглядом, що був помітний навіть здалеку і який немов одразу виносив вирок тому, на кого дивився, та з сивою благородною бородою, що підкреслювала його вікову мудрість. Одягнений він був у чорний камзол, на голові — чорна, як ніч, чалма. Усе разом надавало йому схожість до ворона. Чорно-білий контраст між одягом і сивою бородою був настільки виразним, що наче вказував на неприпустимість компромісів і напівтонів для виступаючого.
Це був один із шістнадцяти аятол у світі — беззаперечних релігійних авторитетів для шиїтів-мусульман. Ім’я «Сайфуллах», що з арабської означає «меч Аллаха», присвоїли йому самі люди за його рішучість і ревність у захисті віри. Аятола спеціально приїхав у Дірборн з Лівану, знаючи, що це місто стало головним оплотом мусульман всієї Північної Америки. Ті мусульмани-американці, які не знаходили для себе можливим жити в умовах, що насаджує Глобальна комісія, переїжджали у Дірборн, знаючи, що тут вони знайдуть однодумців. Зокрема, у таких чутливих питаннях, як вживлення ID-мікрочіпа, збереження своїх традицій стосовно шлюбу, виховання дітей, навчання їх у школах без «толерантних» нововведень і тому подібне. Глобальна комісія дещо побоювалась мусульман, тому до останнього часу Дірборн не чіпала.
Потрібно сказати, що на всій території Глобального Союзу було декілька таких міст чи навіть цілих штатів (як, наприклад, Юта), котрі пробували зберегти своє право на самоврядування стосовно соціальної чи гуманітарної політики. Як і воліли убезпечитись від ліволіберальних експериментів з інститутом сім’ї. Проте в умовах жорсткого тиску Глобальної комісії, яка намагалась дотягнутись і до цих сфер, це було складно. І, як не дивно, позиція усіх цих громад тою чи іншою мірою була пов’язана з релігійністю їхніх жителів — чи то мусульман, чи християн, чи іудеїв.
Разом з тим, ще більший рух відбувався на виїзд із Дірборна. Зокрема, з боку тих, хто шукав успішного життя, кар’єри та інтегрованості з рештою країни або, як вони самі казали, з «цивілізацією». Нещодавні події у місті, здавалось, проводили водорозділ, змушували кожного визначатись, ставити для себе останні питання і тримати перед ними відповідь. Час змішання, середини пройшов. І багато хто робив вибір не на користь релігії. Залишались лише найстійкіші.
Оскільки не всі серед присутніх знали арабську — багато хто народився і виріс уже в Америці, — промову аятоли перекладали на англійську.
Аятола почав свою проповідь:
— Аллаху акбар! — вигукнув він.
Це не потребувало перекладу, але перекладач все-таки продублював англійською: «Аллах — найвеличніший!». Слухачі в один голос підтвердили це: «Аллаху акбар!».
— Ас-саляму алейкум ва рахматуллахі ва баракятух!
«Мир вам, милість Аллаха і Його благовоління!» — пролунав англійський варіант традиційного вітання. Присутні відповідали «Ва алейкум ас-салям!» чи трохи довшою фразою, схожою на слова аятоли. Джеймі дивився на це з подивом і вслухався далі лише в переклад.