Ахмад до когось говорив у навушник: «Так, отримав, зрозумів. Зараз він летить».
— Дивись, Джеймі, це за сорок кілометрів від нас. Але ми не знаємо, на якій висоті. Я тобі даю окуляри, у яких введено його місцезнаходження, смарт-навушник, щоб ми були на зв’язку, і сканер, він уже увімкнений. Коли ти будеш біля корабля на відстані 500 метрів, сканер за одну хвилину зчитає все, що треба, і передасть нам. Але цю хвилину ти маєш не вилітати за радіус 500 метрів від нього.
— Зрозумів, — відповів Джеймі і одягнув окуляри помаранчевого кольору.
— Ти на Едгара Давідса схожий у них.
— А хто це?
— Неважливо. Давай. Я сподіваюсь, у нас вистачить часу.
Джеймі скочив на байк і помчав до основного корабля з дронами.
8
У реактивному режимі ховербайк міг розігнатись максимум на швидкість 400 км/год, але тоді він ставав практично некерованим. Реальна його швидкість у такому режимі, при якому Джеймі міг ним керувати, складала 320 км/год. Відповідно, весь політ на відстань 40 кілометрів мав зайняти 7 хвилин і 30 секунд. Це якщо дорогою не трапиться ніяких пригод.
Джеймі згадав, як місяць тому він дивився фільм про війну у В’єтнамі. Там солдат, пробираючись крізь джунглі на допомогу своїм товаришам, що потрапили у засідку, наспівував пісню «Hold on, I’m coming!». Джеймі не знав, хто автор цієї пісні. Очевидно, вона була вже досить старою, ровесницею В’єтнамської війни. Але він дуже чітко запам’ятав мотив, життєствердний і надихаючий, який ніби в такт серцю пульсував: «Тримайся. Я іду!».
І тепер, всю дорогу до місця призначення, усі майже вісім хвилин, він наспівував так само, як і той солдат: «Hold on, I’m coming!». Хоча Джеймі летів до ворожого корабля, але саме там мав бути порятунок для його друзів, що чекали на допомогу.
На всьому шляху він декілька разів бачив групки дронів, що летіли йому назустріч, але на більшій висоті. Джеймі вирішив летіти якомога нижче, щоб не потрапляти їм на очі і не втрачати час. Нарешті він помітив обриси велетенського корабля, що висів у небі. Це був повітряний авіаносець, призначений для перевезення дронів. Він мав форму п’ятикутної зірки, схожої на бутон пустельної троянди Аденіум, яка розкинула свої п’ять пелюсток. На дні по центру корабля був отвір, через який і вилітали дрони.
Джеймі потрібно було підібратись поближче. П’ятсот метрів — це не така й велика відстань, і він розумів, що корабель, майже напевне, його швидко ідентифікує як загрозу. Протриматись одну хвилину — виглядало наче і не так складно. Але іноді й декілька секунд тривають, мов вічність, а тут ціла хвилина біля такого монстра.
Він поки не розумів і те, як високо був корабель. Джеймі думав, що приблизна висота має бути не більше п’яти-шести тисяч метрів, оскільки дрони (ті, про які він знав) вище не літали. Можливо, якщо пощастить, висота буде в районі трьох-чотирьох тисяч метрів. Тоді це буде трохи простіше. І тепліше. І легше буде дихати.
Ховербайк був уже майже на одній лінії з кораблем, і Джеймі збирався здійснити вертикальний злет від самої землі прямо до цілі, «майже на Сонце», як іронічно думав він. Хлопець різко потягнув штурвал на себе і ховербайк кинувся вгору, немов навіжений бик на родео, якого потрібно тримати з усіх сил. Хоча Джеймі був прикріплений до байка спеціальними кріпленнями, але йому здавалось, що найменша слабкість — і він його випустить та буде насолоджуватись вільним падінням. Тому тримався руками за штурвал і ногами за корпус байка щосили.
Максимальна висота, на якій він до цього літав на байку, була 3500 метрів. Він знав, що байк може і більше, чотири тисячі точно, але зараз, можливо, потрібно буде ще більше. І це його непокоїло. Він наближався до корабля, який поступово розпускав свої пелюстки Аденіуму, вражаючи Джеймі своїм колосальним розміром. Навіть здалеку корабель не здавався таким великим.
Йому в навушник щось говорив Ахмад, але Джеймі не міг розібрати. Нарешті він почув сигнал сканера, який опинився на необхідній відстані від корабля і почав сканування. «Джеймі, він сканує, протримайся хвилину», — почув хлопець слова Ахмада. Джеймі повернув байк у бік і почав рухатись спіралеподібно то вгору, то трохи вниз, але так, щоб не вийти за необхідний радіус.
Раптом він боковим зором помітив, що отвір по центру корабля відчиняється, і звідти, мов із осиного гнізда, на нього прямують десятки дронів. «Чую, буде весело», — пронеслось у нього в голові. Він уже відчував, що було достатньо прохолодно, хоча дихалось легко. Дрони розділились на дві групи, одна з яких різала кут в його сторону, а інша, таке враження, вирішила по дузі вийти йому назустріч лоб в лоб. Усе це супроводжувалось пострілами лазерів, від яких він ледь увертався, обертаючи байк по своїй осі.