Для ЗМІ підготували версію, що суддя-бот був зламаний працівником ІТ-відділу суду, щоб змінити рішення, яке начебто мало бути виправдальним. Для більшої переконливості сказали, що цей працівник був християнином, а значить — ісламофобом. І зробив він це саме з ісламофобських міркувань.
Усі телеканали гуртом кинулись обговорювати цю новину. Подавали все під тим соусом, що через ісламофобію одного християнина суд виніс неправильне рішення, і семеро людей загинули та ще десятки зазнали поранень. До студії запрошували експертів, які згадували хрестові походи і доходили до висновків, що «нетолерантність» та «ісламофобія» у християн в крові.
І знаходились такі мусульмани, які, дивлячись телевізор, починали у це вірити. Інші ж поширювали відео з промовою аятоли Сайфуллаха ібн Хальдуна, де він, навпаки, говорив про необхідність об’єднуватись із християнами та іудеями для боротьби з Глобальною комісією. Цю другу частину промови усі мейнстрім-сайти та соцмережі чомусь обрізали, залишаючи лише традиційні слова вітання зі святом Курбан-байрам.
Для стороннього ж глядача видавалось, що це справді християни знову показали свій «нетолерантний» та «ісламофобський» характер, який призвів навіть до жертв! «Ніяк ці християни не вгамуються у своїй злості до інакших, ніж вони самі!» — думали обивателі.
Для пом’якшення реакції мусульман губернатор штату особисто вибачився за цей прикрий інцидент і сказав, що докладе усіх зусиль, щоб компенсувати завдані збитки. І навіть пообіцяв створити сорок тисяч нових робочих місць у самому Дірборні, де економічна ситуація була досить складною. Але, звичайно, для цього потрібно було, щоб усі мешканці погодились на вживлення ID-мікрочіпа… Такі правила, він з цим нічого зробити не може...
Більше того, усім постраждалим і членам їхніх родин запропонували апартаменти у Детройті, довготривалі «підйомні» виплати, крім компенсаційних, а також влаштування дітей у престижні школи, університети і таке інше. Однак для цього також був потрібен ID-мікрочіп. І як не сумно було імамам та старійшинам Дірборна, але багато людей погоджувались. Жити у постійному страху, що подібне повториться, вони не могли. А перспективи як для них самих, так і для дітей, були дуже звабливими.
Усім причетним до спротиву поліції звинувачення скасували також. У тому числі Джеймі та Ахмаду.
Звісно, Глобальна комісія та Сім’я хотіли такими діями просто підкупити тих, хто їм створював незручності. Часто гроші можуть змусити забути про будь-які образи і взагалі вирішити майже будь-які питання.
Утім, були й такі, хто не пробачив. Ахмад був серед них. Джеймі, хоча і не був мусульманином, але отримав шрам на всю душу. Латіфа була однаково дорогою як Ахмаду, так і Джеймі, хоча останній знав її зовсім недовго. Йому ж здавалось, що він її знає усе життя, цілу вічність. Джеймі пригадував той сон, коли він лежав у Латіфи на руках, а вона його втішала, що «все пройшло». Він згадував про неї і плакав.
Тиждень після цих подій у Дірборні був оголошений траурним. Весь цей час Джеймі був там із Ахмадом. Він не надто пам’ятав, що відбувалось тоді, крім необхідних у таких випадках заходів, які згадувати не хотілось. Сидячи зараз на даху Пенобскот-білдінг, він подумки ці спогади пропускав через біль.
Наприкінці того тижня до нього підійшов Ахмад і запитав, чи йому все ще потрібна інформація по залізничному вокзалу. Джеймі сказав, що, звичайно, потрібна. Він дещо випав із колії, яка привела його у Дірборн. Картер ще міг бути живий, хоча пройшло вже немало часу. Але Джеймі був зобов’язаний продовжити пошуки.
— Справа дещо спростилась, — сказав Ахмад. — Я знаю, хто там зараз усім заправляє.
— І хто ж? — здивувався Джеймі.
— Вакх.
— А хто це?
— Півроку тому підім’яв під себе те місце. Звідки взявся — ніхто не знає. Грошей навалом. Що хоче зробити — також до кінця невідомо.
— Небагато інформації… — відповів Джеймі. — Але звідки ти знаєш?
— Коли у нас завдяки тобі вдалася хакерська атака на поліцейський корабель, ми дещо з нього витягли на наші сервери. Серед іншого була і ця інформація. Щойно продивлявся.
— Хм… Це поворот…
— Так. Він той, хто може знати, що з Картером. І ще одне. Ми його легко впізнаємо.
— Чому це?
— Він — роботизований кентавр.
Частина 3
Глава 2
1
Картер прокинувся з дивним відчуттям. Наче він не просто перейшов у стан бадьорості після стану сну, як це буває, коли організм відпочине, набереться енергії, і ця енергія вже хоче кудись спрямуватись, тому відкриває очі людині, що спала. Ні, цього разу було інше. Картера немов «увімкнули», викинули у цей світ силою, без підготовки. Він ніби знову зробив перший подих і завмер від здивування, наче забув, як виглядає світ. Перші секунди він роздивлявся його з подивом, з широко розплющеними очима, вивчаючи все навколо.