Він побачив перед собою круглий світильник, що висів угорі і світив тусклим місячним світлом, та дивні узори поруч, якими була викроєна стеля. Узори були з різними геометричними абстракціями, і мозок Картера спочатку навіть розцінив це за якусь логічну загадку та заходився її розгадувати. Хоча швидко зрозумів, що там нічого такого немає, і полишив це. Сам Картер ще не відрефлексував на те, що «він є». Основоположне «я є» або «я існую» ще не прозвучало у його голові, хоча він і мислив, але більше неусвідомлено.
— Довго ж я тебе збирав… — промовив чийсь голос.
Картер хотів було повернути голову в сторону цього голосу, але відчув, що вона до чогось прикріплена, зафіксована.
— Зараз, зараз… — повторив голос.
Хтось підійшов до нього і відпустив кріплення. Картер повернувся і побачив перед собою чоловіка років п’ятдесяти, з великою головою, лисуватого на маківці, але з курчавим волоссям по боках, що виглядало досить незвично, і з добрим, як здалося Картеру, але втомленим лицем.
— Хто ти? — запитав хлопець.
— Мене звати Тео, — відповів чоловік. — Ти був у комі. І в тебе були деякі травми… Але зараз ти здоровий. Можеш підвестись…
Картер слухав це зі здивуванням й досі не міг повірити у те, що відбувалось. Він припіднявся у напівсидяче положення, обвів очима навколо і побачив, що знаходиться в якомусь робочому кабінеті, але не міг зрозуміти, на чому спеціалізувався його власник. Це був не просто лікарський кабінет, а щось інше, йому не до кінця зрозуміле. Картер подивився знову на Тео з питливим поглядом.
— Допомогти тобі підвестись? Ти можеш і сам, але я можу допомогти…
— Ні, я сам, — сказав Картер, але продовжував сидіти.
Він ще деякий час так мовчки сидів, роздивляючись то кабінет, то його власника, наче приходячи до тями і намагаючись зрозуміти, що все це значить. У нього в голові відбувався непомітний для стороннього ока аналітичний процес, там визрівали і набували своєї вербальної форми питання, які він ще мав задати своєму несподіваному співрозмовнику. Той же увесь час мовчки стояв поруч, немов навіть трохи соромлячись і не бажаючи форсувати події.
— Але як я сюди потрапив? — нарешті запитав Картер.
— Мій робот тебе знайшов і привіз до мене. Була якась аварія, тебе завалило. Робот тебе розшукав, а я потім дещо підлатав… Завдав же ти мені роботи, друже!
— Я нічого не розумію. Ви…
— Я — лікар, Тео. Я лікую бездомних людей і тварин. А таких досить багато, хочу я тобі сказати! Мій робот, Гермес, їх знаходить і привозить до мене. Це моє хобі. Хоча я професійний лікар, ти не подумай. І роблю це абсолютно безкоштовно. Ти мені нічого не винен…
— Але що за аварія? Де? Я пам’ятаю лише… Пам’ятаю, як я тікав… А потім цей сон…
— Де аварія? Біля Центрального вокзалу Мічигана. Під ним є закинута станція метро. Гермес там часто когось знаходить, знайшов і тебе… Із записів його камери я зрозумів, що там щось сталось. Вибух, можливо. Чи ще щось. Я точно і не знаю…
Картер спробував встати і відчув, що він не зовсім у своїй тарілці. Це було дивне відчуття, наче він забув, як рухати своїм тілом, і з першими рухами вчився цьому знову, спочатку. Він все ж таки встав, побачив поруч дзеркало і підійшов до нього. На хлопцеві був синій комбінезон, якого він не бачив раніше.
— Твій одяг довелося викинути, — сказав Тео. — А комбінезон можеш залишити собі. У мене таких ще багато…
Картер почав роздивлятись своє лице. «Моє, — думав він, — справді моє». Він цьому щиро, хоча все ще стримано, зрадів. Досить приємно було бачити себе живим. Він покрутив головою, доторкнувся рукою до обличчя. Усе наче було нормально. Лице майже не змінилось, хіба що ледь поблідло з того дня, коли він востаннє дивився на себе у дзеркало.
— Ну, прийшов уже до тями? — запитав Тео.
— Так… — відповів Картер. — Вибачте, я вам не подякував. Ви ж мене врятували. Дуже вам вдячний…
— Та нічого. Це те, чим я живу, — відповів лікар. — Можна сказати — покликання. Але оскільки ти вже прийшов у себе, маю тобі ще одну річ сказати, синку, — понизив він свій голос.
Картер дещо напружився і в очікуванні подивився на свого рятівника.