— Твої травми були несумісні з життям… — почав той. — Принаймні якби не екстрені, надзвичайні заходи, які мені довелось застосувати.
— Що це за заходи? — дещо перелякано запитав Картер.
— Бачиш, — відповів Тео, — зараз технології творять дива. Практично дозволяють витягти людину з того світу. І тебе врятували також. Але довелось… Зараз я тобі покажу…
Він підійшов до Картера і розстебнув до живота його комбінезон. Картер подивився на себе й побачив, що тіло його якось змінилось.
— Ця шкіра зовсім як справжня, — продовжив Тео.
— Що значить, «як справжня»?
— Але під нею все зібрано майже з нуля… Серце, нирки, печінка… Це надруковано на 3D-принтері. Решту також потрібно було підбирати…
— Я не розумію…
— Хлопче…
— Я Картер.
— Так от, Картере, від тебе залишилось 23 відсотки життєздатного матеріалу, включно з головою. Усе інше я замінив або на аналоги, надруковані тут, у моїй лабораторії, або на імпланти, нанопротези і таке інше. Сучасні сплави титану, алюмінію та біоматеріали…
— Як?..
— Жити будеш, — сказав лікар. — Їсти можеш також. Дівчата тебе будуть любити, хоча дітей уже не матимеш. А інакше б помер. Що зробиш, що зробиш…
— Тобто, це уже не я?
— А ти сам як думаєш? Якщо відчуваєш, що це ти — значить ти… Синку, тіло не важливе, воно б і так померло. Головне, це твій дух, твоя душа. А вони не залежать від залізок у твоєму тілі.
— Можна я сяду? — запитав Картер.
— Так, звичайно.
Хлопець присів на стілець і закрив руками обличчя.
— Але як же я тепер? — запитав він.
— Ти можеш робити все, що й раніше. Майже все. Ходити, танцювати можеш, як раніше, а може, й краще. Їсти тобі треба також. Як і спати. Навіть плакати можеш… Бачиш, я ж кажу… Усі п’ять органів чуття працюють. Сексуальна функція працює також, як я і казав… Хоча і без репродукції. Усі інші органи працюють практично у звичному режимі. Вітаю з новим народженням, синку. Чи ти думаєш, що смерть була б краща?
— Я не знаю…
— Не думай так, не можна. Цінуй життя. У тебе все є. Все, що тобі треба, щоб жити далі. Тож вперед. І не думай про те, що щось не так у твоєму тілі. Бережи краще душу.
— Душу? — перепитав Картер.
— Так, — відповів Тео. — Душу протезом не заміниш.
Лікар відійшов від хлопця, вирішивши, що йому треба трохи подумати і стояти над ним зараз не варто. Але Картер нічого не думав, просто сидів і дивився у підлогу. Тео зрештою підійшов знову і взяв його за плече.
— Синку, я думаю, твої рідні за тебе хвилюються. Ти був тут тиждень…
— Рідні? Так, звісно!.. Цілий тиждень… Мені треба йти, — заквапився раптом Картер.
— Зачекай. Ти можеш зателефонувати звідси. У мене немає Інтернету, я його принципово не тримаю, але телефон працює.
— Телефон… — наче щось згадав Картер. — А зі мною телефона не було раптом? Чи сумки?
— Вибачай, синку, Гермес тебе привіз без нічого…
— Так, розумію, вибачте… Я не пам’ятаю номерів… Вони часто змінювались… Геть не пам’ятаю, — з сумом констатував Картер. — Я краще зараз швидко поїду до сестри. А де ми зараз? Що це за район?
— Ми в південно-західному Детройті, у Мексиканському містечку. Ти вийдеш із мого підвальчика і все побачиш. Ти місцевий?
— Ні, із Літл Року, Арканзас…
— Ну, не важливо. У ста метрах звідси ходить повітряний автобус. На Фішер фрівей. Він безкоштовний. Повернеш праворуч і по Кларк авеню три хвилини пішки. Я б тебе провів, але я рідко коли виходжу…
— Нічого, я знайду… Дякую! — вже поспішав Картер.
— І ще одне. Твій ID-мікрочіп був втрачений також. Тому з цим уже розберешся сам...
— Звичайно! Дякую вам ще раз за все, що ви мені зробили! Я вас ніколи не забуду!
— От і добре. Я тобі запишу номер на візитівці. Дзвони, якщо що, — посміхнувся Тео.
— Добре! Буду йти! Спасибі!
Картер вирішив на прощання обійняти Тео на знак вдячності, чого лікар дещо не очікував, але йому стало приємно. Тео провів хлопця до виходу. Потрібно було піднятись на ліфті, з якого потім можна вийти прямо на вулицю.
Коли він піднявся і двері ліфта відчинились, Картер побачив перед собою сонячне світло, до якого радісно ступив крок. Був день. Теплий вересневий день, і тихий вітерець відразу дмухнув у його чоло. Пройшовши вперед, хлопець обернувся й побачив, що він вийшов зі, здавалося б, звичайного сімейного будинку, що нічим не відрізнявся від сотень інших. Перед будинком стелився акуратно підстрижений газон. Біля дороги стояло декілька авто. Через дорогу був великий парк, які Картер так любив, хоча він і не знав, як цей парк називається. Але те, що він практично одразу після свого «другого народження» побачив дерева, зелень — це його зігріло десь глибоко в душі. І підняло настрій.