«Треба терміново їхати до Мері, — налаштувався він. — Уявляю, що вони там думають. Напевно, місця собі не знаходять». Картер повернув направо і вирішив чимшвидше дістатись до автобуса.
Він пройшов повз три будинки вздовж вулиці, вже не помічаючи ні парку по ліву руку, ні будинки по праву. Хлопець був весь зосереджений у собі, розмірковуючи над тим, що скаже сестрі, батькам, і як взагалі буде жити далі. Він не бачив, що з чорного Кадилака, припаркованого по іншу сторону дороги, вийшов чоловік у плащі та капелюсі й рушив у його бік. Для Картера цей чоловік виник немов нізвідки, перегороджуючи йому рух.
— Доброго дня, містере Метьюз. Вам уже краще? — запитав він, зупинивши Картера за лікоть.
— Так… — несміливо відповів Картер, думаючи про себе: «Ну, що знову?».
— Мене звати Еріотт. З вами хоче поговорити містер Вакх. Це терміново.
— На жаль, не знаю, хто це, — відповів Картер. — Та й зараз я не можу, поспішаю до сестри. Давно її не бачив. Давайте на тижні!
— Містере Метьюз, ви, напевно, не зрозуміли, — сказав містер Еріотт і відхилив край плаща, за яким був плазмаган. — Містер Вакх дуже хоче поговорити з вами саме зараз. Це не займе багато часу. Прошу в машину, — показав він рукою.
У Картера все охололо. Руки опустились, як перед силами року. Ну як же так? Йому здавалось, що лише б декілька метрів — і він уже летів би в автобусі до Мері. Але потім подивився ліворуч і зрозумів, що машина, напевно, його чекала вже давно, тому по-іншому і не могло бути. Він відчув себе немов під пресом, дивлячись на містера Еріотта, що затуляв йому сонце. Для чого він їм? Геть розбитий, розуміючи, що слова «це не займе багато часу», очевидно, брехня, Картер покорився і з тяжкою душею, мов приречений, попрямував із незнайомцем до машини.
2
Політ виявився коротким. Летіли вони до Центрального вокзалу Мічигана, який був практично поруч, у п’яти хвилинах польоту. Картер відразу помітив цю велетенську будівлю ще з повітря, і зрозумів, що вони прямують туди. Йому пригадався сон, де він бачив іншу будівлю, ще більшу. Але Центральний вокзал, що стояв, як колос серед пустки навколо, вселяв те ж саме відчуття, те ж хвилювання і навіть важкий, хворобливий трепет перед величезним і незвіданим.
Картер згадав, що, за словами Тео, Гермес його знайшов саме на Центральному вокзалі, де трапилась якась аварія. Значить, його в той день привезли після парку саме сюди. Він цього напевне не знав, але тепер це стало майже очевидним. Утім, жодних візуальних ознак аварії помітно не було. Можливо, її наслідки уже ліквідували. Або вона була саме під будівлею, на станції метро, про що начебто і говорив Тео.
Хлопець побачив, що вокзал ретельно охороняється по всьому периметру, як на землі, так і в небі. Крім захисного електромагнітного поля, що накривало будівлю, біля неї у повітрі висіли декілька ховеркарів, розфарбованих під поліцейські. Підлетівши ближче, він помітив, що це не поліція, а якась приватна охорона. Він такої символіки ще не зустрічав.
Вони влетіли у спеціальні ворота, що їм відкрили в електромагнітному полі, і приземлились на даху вокзалу.
— Чудовий краєвид, чи не так? — запитав із посмішкою містер Еріотт.
— Вам краще знати, — відповів Картер.
Вийшовши з ховеркара, вони спустились у приміщення останнього поверху, яке відразу вразило Картера своїм розкішним виглядом. Це була немов королівська резиденція, що впадала в очі домінуючими червоними тонами та золотим оздобленням. Стіни, підлога, стеля — все було пофарбоване у насичений багряний колір, на фоні якого були здебільшого золоті антикварні меблі, картини, величезні вази, а на стелі — дивних форм люстри з десятками свічок. Усе це насідало на гостя, ніби змушуючи визнати авторитет господаря. Така розкіш хлопцю здалася маревом, міражем, що виник у стінах закинутого вокзалу. Але все виглядало справжнім і вражало як справжнє.
Картер розглядав інтер’єр із подивом, обертаючи головою то в один бік, то в інший. На довжелезному столі він побачив гори наїдків: м’ясо, сири, фрукти без числа. Хлопець раптом відчув, як давно він не їв і як зараз безкінечно хоче їсти.
— Можеш узяти, — промовив чийсь голос, твердий, але і нарочито привітний.
Картер обернувся і побачив трон, на кому сиділа істота, що дивувала як своїми розмірами, так і всім своїм виглядом. Хлопець згадав, що цю істоту він уже десь бачив. Це був хтось подібний до кентавра, з тулубом людини на тілі коня, але з бичачими заокругленими рогами на голові. Розміром він був майже у півтора рази більшим за звичайного коня чи бика. Хвіст у нього був також не кінський, а довжелезний, метри зо два, який на кінці мав наче жало, що світилось електричним розрядом чи лазером.