Убраний кентавр був у золотаво-бронзовий одяг із широкою чорною смужкою посередині, на якій було щось написано не по-англійськи. Лице він мав молоде, але погляд важкий, старий. Юнаки, що не вкусили життя, такого погляду не мають. Він начебто давив на того, хто дивився йому в очі. Картер відвернувся і старався дивитись убік, настільки йому стало неприємно.
— Мене звати Вакх, — промовив кентавр. — Це моя скромна резиденція. Тимчасова. А ти, значить, Картер?
— Так.
— Що ж, цікаво. І як себе почуваєш? Уже здоровий?
— Дякую, вже краще. А звідки ви знаєте, що…
— Я все знаю, — перебив його Вакх. — У мене багато помічників. До речі, Еріотте, — звернувся він до одного з них, що стояв біля Картера. — На твій рахунок вже переведена необхідна сума. Ти можеш поки що бути вільним.
— Дякую, бос, — сказав містер Еріотт і вийшов.
— Люблю людей, які люблять гроші, — звернувся Вакх уже до Картера. — З ними завжди можна домовитись.
— Ви хотіли мені щось сказати? — запитав Картер. — Я трохи поспішаю.
— Поспішаєш? — розсміявся Вакх. — У мене в гостях ніхто не поспішає! — продовжував він сміятись. — Може, ти хочеш їсти? Я знаю, що хочеш. Бери!
— Дякую, але я гарно поснідав сьогодні.
— Не бреши мені. Тео тебе відпустив ні з чим.
— Тео? Так він працює на вас?
— Цей схиблений старигань? Ні. Але ми з ним уже перетинались. Це він мене зробив таким, який я є зараз. Крім нього, такої філігранної роботи не виконав би ніхто. А тепер, на виручену суму, бачте, допомагає знедоленим. Напевно, зрозумів, якого він створив монстра, — посміхнувся кентавр. — Але вже пізно. Ці вчені… Допитливість їх може завести дуже далеко… Проте ні, він не знав, що я зараз тут. Його робот тут вештався, і тепер він працює на мене.
— Гермес?
— Так, він самий. Усі, хто біля мене вештається, рано чи пізно починають працювати на мене.
— Але ж це робот.
— Навіть роботи не можуть встояти, — засміявся Вакх. — Усього одна додаткова деталь — і тепер він мій. Але це дрібниці. Я хотів з тобою поговорити, Картере.
— Я слухаю.
— Ми тут знайшли деякі твої речі: сумку, планшет, телефон… Мої помічники їх вивчили. Ти — цікавий хлопчина.
— Поверніть мені їх, будь ласка.
— Звичайно. Пізніше. Але я тобі хотів сказати от що. Ти думаєш, чому я тут, у Детройті, в цьому напівзабутому, ледь живому місці навіть у наш час загального добробуту? Тут є щось сутінкове, прикордонне, на межі. Мені таке подобається. І моїм друзям теж. Я взагалі люблю подорожувати: Рим, Москва, Берлін… Але зараз ми з друзями хочемо організувати тут невеличкий захід… Нам це місце підходить…
— Який захід?
— По-сучасному це можна назвати… конференцією.
— Тут? — з подивом запитав Картер.
— Так, саме тут. У Центральному вокзалі Мічигана. Ти бачив цей головний зал очікування на першому поверсі? Він же прекрасний!
— Не бачив, — відповів Картер. — Я по таких місцях не ходжу.
— Так, минулого разу ти був тут у іншій кімнаті. Я пам’ятаю, — посміхнувся Вакх.
Картера пересмикнуло, але він не хотів розвивати цю тему.
— Так от, — продовжив Вакх. — Для нашої, так би мовити, конференції потрібні деякі умови. Там будуть дуже поважні гості. Зі всього світу. Навіть з Глобальної комісії дехто буде. Ти, до речі, чув про новий проект «Рай 2070», який вона організовує? Дуже, дуже цікавий має бути…
— То це ви до нього доклали руку? — з подивом запитав Картер.
— Ну, скажімо так, рішення про його початок приймали не без моєї участі…
— Я знав, що це якась… — не закінчив хлопець.
— Що «якась»? Говори. Чи ти мене боїшся? — посміхнувся кентавр.
— Ні… Так що там з… Без мене ви свою конференцію не проведете, чи що?
— Без тебе й не проведемо. Нам потрібен хтось… невинний, — він багатозначно подивився на Картера і очі його заблищали.
Картер стрепенувся.
— Я не розумію, — відповів хлопець.
— А тобі й не треба.
— Що значить… А з чого ви взяли, що я…
— Ми гарно тебе вивчили, Картере, — сказав йому Вакх. — Не забувай, у нас же твої речі. Звичайно, ти не ідеал. Але у наш час на безриб’ї і рак — риба… А свої речі ти отримаєш відразу після конференції.
«Брехун», — подумав Картер, але нічого не сказав.
— Я кажу лише правду, — посміхнувся Вакх, і в його очах знову промайнув дивний блиск.
— І коли ж вона буде, ваша конференція?
— Через три тижні. Зовсім скоро… А потім ти повністю вільний.
— І що ж я маю робити там?
— А це уже сюрприз… Ти ж любиш сюрпризи?
— Ні.
— І дарма. Але цей час ти змушений будеш побути тут, — уже суворо подивився на нього господар вокзалу.