— Знаєте, не дуже-то мені і потрібні ті речі… Зайду за ними іншим разом…
— Не дратуй мене! — крикнув Вакх. — Якщо не хочеш, щоб ці тижні перетворились для тебе на пекло і вічність!
Картер перелякався й замовк.
— От і добре, — відповів кентавр. — Сядь поїж краще. Не будеш же ти стільки часу нічого не їсти, — посміхнувся він крізь зуби.
— Я не буду це їсти, — відповів Картер. — Замовте мені краще піцу.
— Даліло! — гукнув, наче громом, Вакх.
У цей момент до зали увійшла темноволоса смаглява дівчина невисокого зросту. На ній був яскраво-синій корсет з чорними краями та чорним поясом, а також потерті, вінтажні джинси з розрізами зверху. Увінчували це витончені чорні туфельки на шпильках. Вбрання, таке враження, спеціально було підібране так, щоб підкреслити її виразні жіночні форми. Дівчина, немов кішка, повільно й манірно йшла по кімнаті, наче це не її хтось покликав, а вона сама виявила бажання прийти. Проходячи повз Картера, вона кинула на нього звабливий оцінюючий погляд, ледь посміхнувшись якоюсь хитрою посмішкою. Картер встиг побачити її лукаві чорні очі, які ніби притягували його до себе. Відчув він і солодкий аромат парфуму. Сам хлопець не помітив, що, коли дівчина проходила поруч, у нього привідкрився рот.
— Кликали? — сказала вона дещо ліниво й грайливо водночас.
— Замов нашому гостю піцу, — сказав Вакх. — Його не влаштовує наше меню, — розсміявся він.
— Гість перебірливий… так?! — обернулась вона до Картера, протягуючи останнє слово.
— Та ні… — розгубився хлопець. — Просто… люблю піцу…
— А це я сама готувала! — подивилась Даліла йому прямо в очі. Картер замешкався, підбираючи слова… — Жартую! — розсміялася дівчина. — Але невже тут немає нікого іншого, хто б міг замовити йому піцу? — звернулась вона ледь докірливо вже до Вакха. — Я тут не домогосподарка!
— Даліло, — серйозно почав кентавр, — це твій клієнт і ти будеш ним опікуватись наступні три тижні до нашої… конференції.
— До чого?!
— До конференції! І будь ласкава, зроби так, щоб Картер почував себе тут, як вдома. Або ще краще — щоб узагалі забув, що у нього є якийсь інший дім. А тепер дай нам ще трохи поговорити.
— Як скажете… — розвернулась вона і, ще раз окинувши Картера вже дещо збайдужілим поглядом, пішла геть.
Картер мовчки провів її очима, спостерігаючи це дефіле вже з іншого ракурсу, не менш привабливого.
— Моя помічниця, — сказав Вакх. — З роками не міняється. Така ж запальна, як і тоді, коли я її зустрів.
— А коли це було?
— Коли? — засміявся він. — Для вічності — дрібниці…
Вакх підвівся зі свого трону, який ніби спеціально був змайстрований так, щоб на ньому усілась ця незвична істота, і пройшовся залом.
— Любиш Гете? — запитав він раптом Картера.
— Так, а звідки ви… Дивились мій планшет?
— Нам же потрібно було знайти господаря, — посміхнувся він.
— Так, Гете люблю… А що?
— І «Фауста», либонь, читав?
— Читав…
— Я люблю, знаєш, перечитувати. Натрапив ось на твій планшет, і немов перед очима все ожило. Але ж як гарно він усе передбачив, так?
— Ви про що?
— Самовпевнені школярі від науки знову відкривають людину… Як я люблю за цим спостерігати… З ними граєшся, немов з дітьми…
— А, ви про Вагнера…
— Хіба не дивно, що Гете виявився правий? І через триста років люди створюють із колби людей. Тільки замість колби маємо 3D-принтер. А який пафос, які слова? Хоч бери та цитуй!
«Зачаття способи старі
Для нас — безглуздість, що здана в архів…»
— Ну, як звучить, скажи? — звернувся він до Картера. — Навіть я краще не придумаю. А далі:
«Ми зараз відкидаєм це безповоротно
Тваринам, щоб плодились так вони.
Людина ж вища. І ми гідні мати
Більш достойне джерело життя»6
— Красиво, правда? — перепитав Вакх.
— Я це чую по телебаченню постійно. І на факультеті. І від знайомих. Мені гидко це. Яке ж це більш достойне джерело життя? Хто краще може створити людину, ніж природа? Хіба вона раніше не справлялась зі своїм завданням? Я ще розумію — надрукувати якісь органи… — запнувся хлопець, — щоб хворим, скажімо, допомогти. Але ж навіщо прирівнювати саму людину до шматка м’яса?
— А мені подобається! — відповів господар вокзалу. — Це щось нове. А ти — ретроград. Не розумієш, що людині скучно постійно на старому. Якщо навіть Гете це передбачив… Хіба могла людина встояти, щоб не спробувати? Пробувати нове, відкривати нові горизонти. Чи не для того існує людина?
— Але ж має бути якась межа!
— Яка?