— Моральна, чи що… Не знаю.
— Моральна! — засміявся Вакх. — Але ж у природі твоєї моралі немає. Вівці, можливо, також би друкували себе на 3D-принтері. Але ж не можуть! А людина робить так, бо може!
— Але ж це дурість! Робити тільки тому, що можеш. Ви б хвоста собі відрізали тільки тому, що можете?
— Е, хлопче… То витвір мистецтва!
— А людина — хіба ні?
— І чий?
— Природи!
— А хто ж її король? — запитав Вакх. — Якщо король захоче, хто має право сказати йому «ні»?
— Не знаю… — відповів хлопець. — Король — це той, хто створив своє королівство власноруч… А природа була і до нас…
— То, може, ти прирівнюєш людину до вівці?
— Та ні, людина, певно, вища… Але наш розум — це ж лиш інструмент… Він нам і на ганьбу, коли добра немає в серці…
— Ти ба, які слова…
— Вівця себе так не ганьбить, як ми, буває…
— Ну, досить!
Вакх підійшов до столу з наїдками і взяв ґроно винограду, яке цілим же і проковтнув.
— Завжди любив виноград, — сказав він. — Те, що ти «Фауста» читав, це добре. А чи читав ти «Книгу Іова»?
— Ні… — відповів Картер. — А що, це якось пов’язано?
— Ох уж ця молодь! — розсміявся Вакх. — Він питає, чи це пов’язано! А пролог на небі звідки взятий?
— Не дарма він мені здався якимось чужорідним там.
— Чому ж це?
— Я не зрозумів, чому Бог так заступався за Фауста перед Мефістофелем. Адже Фауст у Бога то й не вірив. Наскільки пригадую, Гретхен у нього прямо запитала, чи вірить той, а Фауст не сказав ні «так», ні «ні». Хіба на таких людей можна поставити? Я б за такого не ручався перед Мефістофелем.
— Так, Іов у цьому плані був цікавіший, — відповів Вакх. — Зараз таких немає. Може, тому, що ніхто і не читає про нього. Навіть прикро якось… Немає з ким працювати. Одна посередність… А сам-то ти віриш в Бога?
— До останнього часу не вірив. Але деякі події змусили задуматись… А вам-то чого? Самі-то ви не вірите, напевно! Тільки випитуєте…
— Ти б краще винограду взяв, — відповів господар вокзалу. — Його ж твоя улюблена природа виростила і дала нам на споживання.
— Так, я люблю природу, і що з того? А виноград я не візьму…
— Природа, знаєш, може зводить з розуму, — сказав Вакх.
— Я не розумію, — відповів Картер.
— Ти занадто раціональний і поверхнево дивишся на природу. Тому і не розумієш. Природа — це ерос. Це те, що рухає життя, це пристрасть, яка не терпить меж, що їх виставляє розум. Твій рефлексуючий розум глибоко противний природі. Він є першою перешкодою, що стоїть на шляху стихії життя, еросу і вічного переродження.
Картер з подивом дивився на Вакха. Той продовжував:
— Ерос народжує плоть і він же доводить її до безуму і смерті. І хто ми такі, щоб його стримувати? Чи ти не знав, що ерос вбиває? Подивись, скільки людей поплатились життям через свою пристрасну любов! Греки не дарма вважали ерос силою, яка здатна руйнувати більше ніж інші. Але ерос руйнує, щоб творити нове життя. І сама смерть — це лише остання, найгостріша форма життя і еросу. Тому піддайся безуму еросу — і ти пізнаєш природу.
— Але хіба не можна пізнати природу якось по-іншому? Мені здається, природа — це, скоріше, мудрість, а не безум… І вона буває зла, бо ми злі…
— Не природа зла, бо ми злі! Ми злі, бо в нас природа! Її шаленство у нас самих, воно пронизує всю нашу суть, усі наші емоції і думки. Кожна крапля крові несе в собі зачаток того зла, яке виглядає страшним лише для таких невігласів, як ти. Але є ті, хто віддаються йому з радістю, руйнуючи і даруючи смерть, щоб ерос міг творити життя! І ти зараз серед них, серед тих, хто любить природу більше, ніж любиш її ти.
— Я люблю не таку природу, — сказав Картер.
— Ти дурень. Іншої природи не буває. І тобі доведеться її вкусити сповна. Але я тобі скажу ще дещо: ти думаєш, ми тут злі, але ми за межею добра і зла. Ми по іншу сторону від будь-якої етики чи моралі. Ставши єдиним цілим з природою, розчинившись у ній і забувши умовності, вигадані соціумом, ми уже не знаємо, що таке зло, як і що таке добро. Наша воля — це воля еросу!
— Але ж зло не зникає, якщо ви про нього не знаєте, — відповів Картер. — Виходить, ви просто сліпі.
— А ти впевнений, що добро — це добро, а зло — це зло? У природі ти їх ніколи не відрізниш, їхня вічна гра — це основа життя! Про зло говорять там, де людська особистість ставиться вище за природу. Це дурна самозакоханість, зверхність людини! З чого ти взяв, що людське життя щось значить? У природі воно не значить нічого, для еросу, цього круговороту пристрастей, людини не існує, а значить — не існує і зла.
— А що ж тоді існує? — запитав Картер.
— Любовний танок еросу, який п’янить, веселить усіх навколо і робить усіх по-справжньому щасливими! Тверезість веде до суму й трагічного усвідомлення світу, з якого немає виходу. Я думав над цим і ледь не закінчив самогубством. Ну його! Краще бути вічно п’яним, краще нестись у радісному, безтурботному танці, який поступово розкручується до дикої і навіженої тарантели, що знищує себе і все навколо тільки для того, щоб з цього потім народилось нове життя! Але ми його уже не побачимо. Це найпрекрасніший кінець, який лише можна бажати людині — цій жалюгідній, мізерній піщинці в океані природи.