Проте Ахмад зауважив, що вони мають зробити ще дещо перед цим. І це дещо стосувалось самого Джеймі. Той спочатку не второпав, що його друг має на увазі. Ахмад показав на зап’ястя: «Оце треба вийняти».
— Ти що, здурів? — відповів Джеймі. — Це ж може бути довічне, якщо не гірше…
— А ти вважаєш, після того, що сталось, після гибелі Латіфи, ти ще можеш мати у тілі мікрочіп Глобальної комісії?
— А у тебе хіба його немає?
— Уже немає.
— Я не знаю, друже. Я також ненавиджу Глобальну комісію і не прощу їм смерть Латіфи, як і все, що сталося. Але… Що ж робити потім? Без нього ж немає життя…
— Будеш сумувати за гулянками, PlayStation і «Трансформерами» в кіно?
— Ні… Я не про це… Але… Без чіпа ж і роботи не знайти… І взагалі як вигнанець якийсь…
— Так, вигнанцем бути не просто… А роботи у нас і в Дірборні повно. Були б руки і голова на плечах. Знаєш, я також раніше думав, що можна все поєднати, примиритись, бути десь посередині. Але не можна. Потрібно визначатися, з ким ти. Такий час, Джеймі.
— Я розумію… Але я хочу ще трохи почекати…
— Ти думаєш, що все саме собою налагодиться?
— Я не знаю…
— Уже не налагодиться, друже. Далі буде тільки гірше.
— Можливо… Але хто знає напевне, як воно буде?
— Напевне у нас є семеро жертв… А якщо шукати «компроміси» зі злом, то зло буде лише рости, помічаючи нашу слабкість.
— Слухай, ну а ти хочеш сам перемогти Глобальну комісію? Чи навіть з усім Дірборном? Ахмаде, для неї ми всі — лиш забавка. Вона зітре в порошок весь Дірборн разом зі мною і тобою, якщо захоче. Зараз у неї немає супротивників, це треба визнати.
— Краще вмерти стоячи, ніж жити на колінах, — відповів Ахмад. — Прикро, що ти цього не розумієш.
— Давай тільки без цього пафосу. Я все розумію. Але живими ми можемо куди більше, ніж мертвими.
— А я тобі й не пропоную самогубства. Без чіпа людина навіть більше жива, аніж з ним. Хоча, якщо ти так любиш своє солодке життя і маєш надію до нього повернутись…
— От не треба цього… Я завжди ношу з собою ножик про всяк випадок. Давай почекаємо. Як я дозрію, я сам це зроблю.
— Як хочеш… Тільки дивись, щоб не вийшло занадто пізно…
— Ок…
Джеймі було неприємно, бо в словах Ахмада була деяка правда. У глибині душі Джеймі ще сподівався, що, може, все повернеться на круги своя. Тим більше, звинувачення з них усі зняли. Та й політика була йому до одного місця. Він у ній нічого не тямив. Але тут ця політика сама наздогнала його, сама зайнялася ним, хоч як би він не хотів займатись чи цікавитись нею.
І це подвійне, непоєднуване почуття безкінечного болю і злості на Глобальну комісію за Латіфу та якесь зрадницьке сподівання, що він повернеться до «нормального» життя… Як такі почуття можуть існувати одночасно? Це ж немислимо… Але існують. І знову потрібно робити вибір. Та чи потрібно? Може, саме владнається?
Та й для чого ці безглузді жертви? Усе одно Глобальна комісія непереможна… Але і жити зі шрамом у серці та вдавати, що нічого не сталось… Як це можливо?.. Маючи на зап’ясті мітку вбивці коханої дівчини… Джеймі розривало зсередини від таких думок, від того, що він не може зважитись… Що він, напевно, слабкий, яким би не здавався сильним… Але повністю розірвати з минулим життям він ще не міг.
Джеймі вирішив на цю тему поки не думати. Треба було зосередитись на пошуках Картера. І Вакха. «Ще один клоун! — міркував хлопець. — І де ти взявся на мою голову?» Ахмад запропонував все ж таки зайнятись тими камерами спостереження, про які його просив Джеймі. Сам Ахмад тактовно не задавав зайвих питань, яке відношення мають ці записи біля Медичного центру до подій на Центральному вокзалі. Він розумів, що відношення таки мають, якщо Джеймі про це сказав. Значить, він ще не міг усього розповісти. А випитувати некрасиво.
Джеймі погодився почати з камер, тим більше, що йому на думку щось нічого не спадало.
— А ти точно зможеш їх дістати? За ніч з 5-го на 6 вересня треба, там парк біля госпіталю… Не знаю навіть, як він називається…
— Толан-парк. Я вже навів деякі довідки, розпитав у потрібних людей з роботи. З колишньої вже роботи…
— З «колишньої» через мікрочіп?
— Так… Але шанси дістати є. Зв’язки-то залишились. Спробуємо, спробуємо…
— А що ж мені робити? — запитав Джеймі.
— Тобі? Ти ж знаєш «злачні» місця Детройта… Пройдись по ним, попитай…
— З чого це ти взяв, що я знаю? Ну, зрештою, трохи знаю… Ок, багато знаю! Пройдусь…
— І, Джеймі, беручи до уваги твій вибуховий характер, я тобі дещо дам… Про всяк випадок.