— Згода! — сказав він. — Ось ключі від байка. Клади свій пропуск.
— О, це вже діло! — відповів Берні. — Ніко, ти чув? Давай, обслужи нас, поки інші відійшли. Зараз буде партія! — вигукнув він і потер руки.
— Ніко, зроби ласку, здай одну, — попросив Джеймі.
Круп’є взяв нову колоду, вправно її перемішав і роздав обом гравцям по дві карти. Джеймі подивився на свої: чирвова сімка і трефова четвірка. Якби він міг, то голосно б видихнув від невдоволення, але назовні хлопець був абсолютно спокійний. Почекаємо. Гірші карти бувають, але рідко.
Оскільки ставки вже були зроблені, Ніко повільно розклав п’ять карт на стіл. Чирвовий туз… Бубнова дама… Пікова вісімка… Бубнова п’ятірка… Пікова шістка…
Берні розтікся посмішкою на все обличчя, побачивши ці карти. Очі його засвітились, наче він зірвав джекпот. Він видав якесь мукання на зразок «мммм!» і вигукнув:
— Дві пари! — та поклав на стіл трефовий туз і чирвову даму.
— Щастить тобі сьогодні, Берн, — сказав Джеймі.
— Так, я твій байк давно запримітив! А тепер він мій! Аха-ха-ха!
— Запримітив давно, кажеш?
— Так! Ну що, покажеш свої карти чи скинеш? — сміявся він.
— Чого ж, покажу, — сказав хлопець і поклав на стіл карти. — Стріт. Давай сюди пропуск.
— Як?! — не повірив своїм очам Берні.
— У Джеймі стріт, він виграв партію, — підтвердив Ніко.
— А на байку я тебе якось потім покатаю. Може! — сказав Джеймі і забрав зі столу пропуск на «третій поверх» та ключі від ховербайка.
— Ах ти! Він махлював! Я тебе…
— Заспокойся, Берн, а то покличу охорону, — сказав Ніко.
— Та я що, я ж тільки…
— Як пройти туди? — запитав Джеймі, перебиваючи його.
— Із заднього двору! Іди уже звідси! — кинув йому Берні. — Зіпсував мені весь настрій! Ох, я тебе…
Джеймі залишив цей потік свідомості та швидко видалився на вулицю у пошуках входу до «третього поверху».
4
Хлопець обійшов казино, але жодного входу на задньому дворі не побачив. «Надув цей карапуз!» — подумав Джеймі. Але тут наче прямо зі стіни вийшли якісь дві дівчини. Вони буквально пройшли крізь неї, як в якомусь ілюзіон-шоу. Це нагадувало голограму, за якою міг бути вхід до таємного приміщення. Дівчата ж відійшли аж за ріг, очевидно, щоб їх там ніхто не побачив. Джеймі пішов за ними. Коли вони зупинились, то одна дівчина виблювала. «Налигались уже…» — вирішив хлопець, однак притаївся, намагаючись підслухати, про що вони говорять.
— Кіті, я вже не можу! Це вище моїх сил! І я на таке не підписувалась, навіть за такі гроші! — скаржилась та, котрій стало погано. Почувся плач.
— Вів’єн, ну потерпи. Ріккі сьогодні просто перебрав із героїном. У нього буває…
— А якщо він мене ще вб’є? Він же псих… — не вгамовувалась перша.
— Ну припини. Ще одна сесія — і все. А далі ти багата! І все потім забудеться.
— Я боюся… Пішли звідси! Давай зараз втечемо!
— Припини. Потім буде навіть гірше, коли він нас знайде.
Джеймі зрозумів, що тут коїться щось нездорове. Зрештою, в таких закладах, особливо у таємних приміщеннях, коїться тільки таке. Він про це знає напевне.
— Розважаєтесь, дівчата? — підійшов він до них. — Детектив Крокет. Поліція Детройта. Відділ моралі.
Дівчата подивились на нього ошелешеними очима.
— Блін, тільки не це… — сказала Кіті. — Ну чого мені так щастить?!
— Не треба, будь ласка, в мене мала дитина! Я більше не… — не завершила Вів’єн і її знову вирвало.
— Якщо ви зараз же не заберетесь звідси, про вас буде знати весь Детройт! Я вам це обіцяю. А ти свою дитину побачиш років через п’ять! У якому номері Анджело? Швидко кажіть мені!
— У кабінці «Z», у залі «Вавилон»! Ми взагалі не…
— Та мені байдуже, що ви! Бери свою подругу і валіть звідси! І завезеш її до лікаря! Забирайтеся! Ну ж бо!
Кіті підхопила свою «хвору» подругу і вони незграбно побігли, як могли, геть. «І нічого не вибуховий характер, — подумав Джеймі. — Досить спокійно поговорили… І знаю тепер, куди іти». Їхньої розмови начебто ніхто не бачив, тому він міг спокійно йти всередину.
Джеймі дістав рукавички, які дав йому Ахмад. Сам він був у прогумованому одязі, що на вигляд не відрізнявся від звичайного. Рукавички могли виконувати функцію електрошоку, якщо їх увімкнути ударом однієї об іншу. Можна було увімкнути й лише одну, але для цього потрібно було пізнати таємницю дзен-буддизму: «оплеск однією долонею». Утім, тут все було простіше. Достатньо було ударити пальцями по нижній частині долоні — і електрошок вмикався лише на одній.
«Зараз подивимось, що тут за вечірка», — міркував хлопець. Він пройшов крізь голограму, за якою був темний коридор, де мерехтіли лазери. Вони немов зчитували щось з людини, яка заходила. «Напевно, зчитують картку-пропуск, а може, й ID-мікрочіп зі штрих-кодом», — подумав він. Пройшовши до середини коридора, Джеймі побачив, що попереду відчинились двері ліфта, куди він і зайшов. Там була одна велика кнопка «3», а також ще декілька до стоянок ховеркарів і звичайних машин, що було зрозуміло із позначок.