— Макс кудись поїхав. Хочеш, можеш почекати його всередині, — відповіли з вікна.
— Добре.
Двері відчинились, і хлопець зайшов усередину. Тут було досить темно, навіть вдень, хоча сонячні промені все-таки проривались і через занавіски. Він побачив, що відчинив йому якийсь темношкірий дідусь, одягнений дуже просто й наче взагалі не звідси. В руках у нього була швабра, на підлозі стояло відро з водою. «Не дуже сучасно, — подумав Джеймі. — Не могли роботів-прибиральників купити, чи що?»
— Як тебе звати, хлопче? — запитав дідусь.
— Джеймі… А вас?
— Рей, — відповів той. — Можеш сісти сюди, — показав він на невеликий диван. Хлопець так і зробив. — Я не знаю, коли буде Макс, але ти мені не заважаєш. Навіть приємно буде перекинутися з кимось словом. Що тебе занесло сюди, Джеймі?
— Я… Я ж сказав, я від Вакха…
— Це, звісно, не моя справа, — відповів дідусь, — але ти занадто знервовано це говориш. Наче брешеш. Голос тремтить, розумієш? Не кажи краще це Максу. Придумай до його повернення щось інше.
Хлопець розгубився й не знав, що йому відповісти.
— Гаразд… — нарешті видавив він. — А ви що тут робите?
— Підлогу мию, не бачиш? — відповів той.
— Так, дійсно… Вибачте.
— Та можеш не вибачатись. Тут удень нікого майже не буває. Навіть Макс рідко коли є. А для мене це підробіток. Так, як я все вимию, жоден робот не зможе. Бо я роблю на совість. Жодної крихти бруду не залишається.
— Ок… — відповів Джеймі.
— Я живу один, дружини вже немає, а діти й онуки у інших містах. Мені треба щось, що б тримало мене в тонусі. Не дома сидіти ж без діла. Тому вирішив приносити користь прибиранням.
— Це правильно…
— Думаєш?
— Приносити користь — це розумно. І шляхетно…
— І я так вважаю. Тим більше, хтось має тут прибирати після ночі. День на те й існує, щоб приносити світло і чистоту.
— А ви тут давно? — запитав хлопець.
— Кілька місяців. Але про цей клуб уже наслухався. І від Макса, й від інших. Вони інколи люблять розповісти, похизуватись… І коли вип’ють, і так…
— І що ж вони розповідають? — запитав дещо байдужим голосом Джеймі, очікуючи, однак, почути щось корисне.
— Що розповідають? Тільки між нами?
— Звичайно. Я нікому не…
— Та це й не секрети ніякі, — перебив його Рей. — Вони це всім розповідають. Кажуть, що засновник цього клубу відкрив потім і «Gomorrah». Але спочатку був саме «Ragnarock». І без нього не було б і «Gomorrah». Тут, мовляв, збираються ті, хто затягує потім людей у «Gomorrah». І саме тут розробляють, як вони кажуть, маркетингову стратегію.
— Хм… Цікаво, — відповів Джеймі. — Ніколи не чув.
— Молодий ще, — відповів Рей. — Але «Gomorrah» для них — то також забавка. Так і говорять.
— А що ж вони хочуть?
— Кажуть, ненавидять увесь Детройт. Терпіти його просто не можуть. Аж дратуються, коли тут щось нове будують, коли місто відновлюється.
— То вони Детройт не люблять не за безлад?
— Ну от, виходить, що так. Безлад-то вони у ньому якраз люблять…
— Чому ж?
— Детройт, кажуть, побудували не ми, порядки в ньому закладали не ми, чого ж ми маємо цим порядкам коритись? А самі щось своє побудувати не можуть… От і хочуть знайти якогось безумця, який би зруйнував усе місто вщент. Це б, мовляв, довело, що і сам Детройт, і його жителі — невдале творіння, а значить, і невдача творця. Хто там Детройт заклав, не пам’ятаєш?
— Та ні, якось не пригадую… А чому ж вони так не люблять цього засновника Детройта? Хіба він їм щось погане зробив?
— У тому-то й справа, що ні. Тому й не люблять. Є такі типи, які, розуміючи, що не можуть повною мірою відповісти добром на добро, відповідають злом. Їх немов дратує те, що не можуть віддячити сповна своїм благодійникам. Вони себе відчувають залежними від них. Чи навіть приниженими. І не знаходять нічого кращого, як віддячити агресією, але вже по повній, щоб точно не здалося мало. Ніколи не відповідав злом на добро?
— Я? — перелякався Джеймі. — Звідки ви… Тобто ні… А що?
— Я думаю, це юнацьке бунтарство. Дурість. Вона пройде. Чув притчу про блудного сина? Той також бунтував, робив спеціально так, щоб дошкулити батькам. Але, зрештою, подорослішав і зрозумів свою юнацьку дурість. І повернувся до батьків із вибаченнями. А батьки його простили. Батьки завжди прощають, бо люблять дітей. Усіх своїх дітей. Хоч які помилки вони не робили б у юності чи навіть зрілості. До кінця життя батьки готові пробачити дітям. Розумієш? Ладь з батьками, Джеймі, послухай мою пораду…
— Немає в мене батьків… — сказав Джеймі і заплакав.
— Ну-ну! — стривожився Рей і підійшов до Джеймі. — Не плач. Бог усім людям батько, навіть сиротам. Запам’ятай це!