— Так. І я їх жодного разу так і не використав! А ти кажеш: вибуховий характер…
— Ну, це добре. Значить, міняєшся… Я також дещо накопав.
— Є записи?
— Є, — відповів Ахмад. — Допоміг один програміст з муніципалітету. Я його наочно знав, але знайомий не був. А виявився гарною людиною.
— Треба вірити в людей! — відповів Джеймі.
— Ти точно міняєшся, — посміхнувся Ахмад. — Ходімо, я тобі покажу їх.
Вони пішли дивитись записи з Толан-парку біля Медичного центру Детройта за ніч з 5-го на 6 вересня. Це зайняло деякий час. Потрібно було уважно вивчити відео й нічого не пропустити. Ахмад не знав, що саме Джеймі потрібно, тому інколи залишав його, відлучаючись у своїх справах. Джеймі ж чекав моменту своєї появи.
О 02:23 ночі він побачив, як чорний Кадилак спускається на футбольне поле Толан-парку й викидає якесь тіло, а потім відлітає. Тілом і був Джеймі. Себе він впізнав одразу. Тіло ще пролежало з півгодини, а потім встало і пішло. «Як ти до цього докотився, Джеймі?» — говорив хлопець собі із сумом, проглядаючи цей епізод.
Але чорний Кадилак… Не таксі… «Де я його вже бачив?..» — намагався він пригадати. Спогад в його голові промайнув разом із лайкою: «Щоб тобі! На даху вокзалу!..». Джеймі старався зібратися з думками, щоб якось це осмислити і знайти пояснення, але виходило так собі. «І що це взагалі має означати? Чого він мене підвозив? Хто це, врешті-решт?» Усе заплуталось ще більше.
Джеймі покликав Ахмада.
— Дивись, це авто, Кадилак, мене в ту ніч підвезло до госпіталю, — почав він. — Я тобі дещо скажу. Я також був під час аварії на Центральному вокзалі. Як я врятувався, не знаю. Не пам’ятаю. Що це за машина і чому вона мене підвезла, також не знаю. Але я її бачив з тиждень тому на даху вокзалу. Вона туди залітала через спеціальні ворота повз електромагнітне поле. Значить, її власник працює з Вакхом… Але як… Навіщо вони мене врятували?
— Може, ти їм сподобався? — вирішив пожартувати Ахмад.
— Не смішно, — стривожено відповів Джеймі. — Але це було через добу після аварії! Що ж відбулося цієї доби?
— Може, розбирали завали?
Раптом Джеймі осінило — і він застиг. Усі м’язи на його обличчі немов закам’яніли. Він дивився в одну точку й не рухався. Це виглядало, наче хлопець вирішив пограти у гру «Море хвилюється».
— Що з тобою? — запитав Ахмад.
Джеймі мовчки підняв вказівний палець угору.
— Так, ти правий. Напевно, розбирали завали, — сказав він нарешті якимось не своїм голосом.
Джеймі спрямував вказівний палець собі до голови, показуючи щось Ахмаду.
— Я б поспав зараз. Щось голова болить. У тебе немає снодійного? — запитав він у Ахмада, продовжуючи показувати пальцем біля маківки. — Може, щось не те з’їв. Треба буде до лікаря сходити. Є у вас гарний лікар, що може вивести токсини? — промовляв він, виконуючи характерні рухи рукою там же.
— Так, знайдемо, — зрозумів Ахмад. — Гарний сон тобі зараз дійсно допоможе. Я принесу снодійне.
Увесь цей час Джеймі хотів лише одного. Не подумати словами те, що йому спало на думку і у чому він моментально став впевненим. А саме те, що йому за ту добу вживили якийсь чіп чи імплант, і тепер слухають всі його думки, як про це кричав п’яний Анджело у клубі. Можливо, він лише накрутив себе, і це все дурниці. Але Джеймі усім своїм єством відчував, що так воно і було.
Іноді такі одкровення у людей трапляються. Немов грім серед ясного неба. І здається, що це істина у всіх інстанціях. Хоча потім далеко не всі такі «істини» підтверджуються, але у мить їх «відкриття» здається, що це чистісінька правда. Із Джеймі зараз було щось подібне.
Він вирішив завмерти і ні про що не думати. Звільнитись від усього. Геть очистити свій розум, щоб жодна вербалізована думка не потрапила до Вакха, Анджело чи будь-кого іншого. Таких буддистських практик він раніше не проводив. Нірвана для нього завжди була рок-групою, а не станом душі. Проте зараз він немов одночасно структурував щось глибоко в собі, навіть глибше за розум, але сам розум відпустив, перевів у якийсь первісний, безформний хаос, абсолютну пустоту чи свободу.
Його думки не набували форми, а були лише згустками енергії, намірами, інтуїціями, невираженими відчуттями. Важко навіть підібрати слово й описати те, що за визначенням є невимовним, протилежним будь-якій кристалізованій формі. Такі думки схожі на сяйво, на світло розуму, яким той конденсує волю на найперших етапах усвідомлення себе, а потім уже вербалізує її, підбираючи відповідне поняття.
Кожен знає, як іноді важко підібрати необхідне слово! Але у Джеймі зараз була протилежна задача — тримати свої думки у вузді, щоб вони самі, мимоволі, не знайшли собі вербальних відповідників і не пролунали у його голові.