Джеймі здавалось, що прірва всередині нього сама його манить і дивиться дивними очима, які чомусь були схожі на очі тварин, яких він кривдить. Тільки це вже були очі не перелякані, не сповнені нерозуміння чи жаху, а очі манливі і хитрі, хижі й лукаво очікуючі. Очі звіра з мовби людськими рисами з’являлись перед ним і дивились вже на нього як на здобич. Безодня манила його на свій бенкет. На бенкет, де його звір уже полював би на нього самого.
У деякі миті він настільки забувався, що ніби переносився у іншу реальність, більш реальну, ніж зараз, кудись у засніжені й пустинні гори, і там він був один серед снігу й морозу, один серед скель, — зі своїм звіром. Але звіра він ніде не бачив, лише відчував, що той поруч. Він оглядався і розумів, що гори безмежні, і немає їм кінця, як немає кінця його люті зараз. І від безвиході він починав ненавидіти себе ще більше, хотів знищити свій людський образ, що маячив перед ним, як якесь вічне нагадування, вічний докір. І саме цієї миті з’являвся звір, збивав його з ніг та починав свою дику трапезу, роздираючи його на шматки.
Цей звір роздирав його і зараз, у будівлі вокзалу, а лише зовні Джеймі кривдив невинних створінь. Зливаючись зі своїм альтер его, Джеймі хотів відчути задоволення від такого самонищення. Хотів посміятись цим не над собою, а над чимось вищим. Але цей сміх лунав лише в його душі, і його було чути страшно. Він переходив у скрегіт, виття і крик від болю. Терпіти біль було неможливо. Джеймі хотів би все закінчити, убити себе повністю, але не міг. І щораз це усвідомлюючи, це його лякало.
Він знову пробував себе знищити, стерти назавжди, і знову звір трохи залишав на потім, залишав трохи людського, щоб знову влаштовувати свій бенкет і ласувати своєю здобиччю.
Звір і не міг його знищити, він не мав такої влади, бо зі зникненням образу людини зникнув би і сам звір. І глибоко в душі Джеймі знав, що буде в пастці звіра завжди, завжди буде у цих засніжених, мертвенних горах разом зі своїм звіром один на один. І буде його жертвою. І буде тікати від нього — і не втече, буде ховатись — і не сховається. Бо ці гори і цей звір — усе в ньому. І людина буде вічно помирати в ньому у муках, але, не гинучи до кінця, страждатиме, поки звір панує на своєму дикому бенкеті. «Додати адреналіну», — натиснув Джеймі і повернувся в метрополітени Детройта.
Картер спостерігав за цим дійством через скло, розуміючи, що невдовзі буде його черга. Щоразу після нового смертельного прийому Хижак підстрибував до скла, за яким сидів зв’язаний Картер, і несамовито ревів, даючи зрозуміти, що час того скоро настане.
Зал переповнився рештками тварин і забарвився у багрові тони. Підійшов час Картера. Хижак трохи втомлено, але невимушено почав підходити до скла, яке розділилось на дві частини, роз’їхавшись в сторони. За Картером був темний коридор, якого він не бачив. Що у тому коридорі, було невідомо. На Картера очікувала погоня з вельми передбачуваним результатом.
Джеймі тим часом не пам’ятав себе, не був сам у собі, то був уже не він, а Хижак. Усі людські запобіжники вимкнулись під дією алкоголю, стимуляторів, доз адреналіну і його власної темряви, піднятої з небуття. Джеймі був тимчасово мертвий. Звір вийшов назовні і правив бал.
Ремені з Картера після звуку сирени спали, і він міг рухатись, але завмер, наче вкопаний, перед виглядом Хижака. Той тваринно-роботизованим ревом крикнув: «Біжи-и-и!», і Картер, незграбно піднімаючись, побіг у коридор. Стрілки на стелі перед ним вказували, куди треба бігти. Це було схоже на коридорну комп’ютерну гру.
Картеру давалась фора три хвилини, але він невдало нею скористався, перебуваючи у стані шоку від побаченого. Він знайшов купу мотлоху, де заховався у чомусь на зразок зламаного холодильника, і почав плакати. Хижак мав підсилювачі нюхових рецепторів і знав, де знаходиться Картер.
Повільними кроками Джеймі підійшов до холодильника, з усієї сили прогарчав у нього і відірвав дверцята, відкинувши їх подалі. Подивився пильно на Картера, який закрився руками і тихо бурмотів щось незв’язне весь у сльозах. У цей час пролунав шум і щось упало згори.
4
Джеймі прокинувся із сильним головним болем, важкістю у тілі та почуттям страху, наче від кошмарного сну. Він пам’ятав, що збирався зробити, але не пам’ятав, що було потім. Страх був якимось незрозумілим, якимось приреченим і невідворотним. Ледь не тваринним. Було таке відчуття, ніби щось жахливе десь на нього спокійно чекає, непорушно спостерігаючи, і водночас падає на нього згори, оточує з усіх боків, наближається до нього стрімголов знову і знову.