— А ви чого стоїте?! — обернувся «ді-джей» до вже молодих Джона і Мелінди.
— Не треба, не треба… — пролепетала Мелінда.
Вакх не розчув і натиснув курок. Полум’я огорнуло з ніг до голови і їх також. Але ні дівчата, ні інші двоє не упали, а стояли, немов вкопані, очевидно, не розуміючи, що з ними відбувається. Зі сторони це виглядало, наче на сцені засяяли чотири новорічні ялинки, облиті перед тим бензином. І які чомусь не згорали.
— Може, й на тобі спробувати? — повернувся Вакх до Ріккі. — А? — посміхнувся він.
— Як на мені?.. — перелякано зам’явся той. — Хоч я також уже… Але…
Вакх не дослухав свого напарника та вистрелив і по ньому. Останній цього явно не очікував. Програма, здавалось, такого повороту не передбачала і це була імпровізація. Анджело повторив долю попередників і приєднався до параду «новорічних ялинок».
Публіка тим часом прийшла в шаленство. Так їх давно не розважали. Більшість була явно задоволена, хоча деякі жінки й тримались за голову і ахали.
— Загасимо їх? — запитав Вакх. — Чи хай так побудуть? — посміхнувся він.
Думки у глядачів розділились, але Вакх знав відповідь наперед.
— Тепер ми спробуємо випробування холодом! — розійшовся своїм фірмовим ревом «ді-джей».
На сцену вийшли двоє його помічників з якимись металевими рюкзаками за плечима та зброєю в руках. Вони обдали щасливців, до яких приєднався і Ріккі, потоком льоду. Від цього ті уже попадали на підлогу, оскільки напір був досить сильним. Але за кілька хвилин знову підвелися, хоча й було помітно, що роблять вони це з певними складнощами. Немов приголомшені усім, що тільки що відбулось.
Вочевидь, на психіці такі трюки все ж позначались. І потрібен був деякий час, щоб «відійти» морально. На одязі таке шоу позначалось тим більше: від нього не залишилось практично нічого, тому їм викинули якісь простирадла, щоб накритись.
Джеймі це фрік-шоу вже втомило і він очікував його завершення, щоб поговорити з Вакхом. Але людям такі видовища, здавалось, подобались. Вони хотіли ще.
— І останнє! — сказав Вакх. — Хто мріяв коли-небудь розстріляти Ріккі Анджело?
Це питання прозвучало, немов грім серед ясного неба. Ріккі, який також насилу прийшов до тями, шоковано подивився на Вакха. Він не міг повірити своїм вухам. Що цей ненормальний говорить?
І, на превелике здивування молодого комісара, на питання Вакха відгукнулось безліч охочих. Народ прямо застрибав і заволав від бажання реалізувати таку нагоду. Анджело аж застиг і не знав, що робити. Він був переконаний, що членів Глобальної комісії дуже люблять. І її «піддані» ніколи б не зазіхнули на таке… святотатство.
Але він помилявся. Заради розваги чого тільки не зробиш! А святого у більшості його співгромадян давно уже нічого не було. Зрештою, Комісія сама їх такими виховала. Без жалю, але із необмеженим бажанням хліба і видовищ.
— Що ти робиш? — крикнув до напарника Анджело, але не в мікрофон. — Ти божевільний!
— Ти не знав? — лукаво посміхнувся Вакх.
Ріккі хотів уже піти зі сцени, але його оточили по бокам двоє людей з льодометами. І в будь-яку секунду могли знову збити з ніг. Той це зрозумів і покорився, розгублено дивлячись по сторонам.
На сцену тим часом вийшло п’ятеро добровольців, яким видали по автоматичній гвинтівці. В очах у Анджело промайнув страх. Він відчув себе так, ніби його дійсно готували до страти.
Звичайно, він знав, що йому нічого не буде і зараз. Але сам факт! Як вони можуть… навіть цілитись у нього! Не кажучи вже про те, щоб… Але добровольці вистроїлись в ряд і зняли запобіжники. Це все нагадувало кадри із фільмів про Червону революцію в Росії, коли, навпаки, майбутні комісари розстрілювали неугодних. Із таким же запалом та нездоровим задоволенням.
— Вогонь! — скомандував Вакх, зробивши характерний жест рукою.
П’ятеро добровольців розстріляли Ріккі Анджело, випустивши в нього чи не по півобойми. Той упав на землю, як підкошений. Навіть на стадіоні, де весь час жваво і схвально реагували на все, що відбувалось, на декілька секунд запанувала тиша. Усі були в очікуванні, чи встане їхній «улюблений» комісар.
Той спочатку незграбно припіднявся в сидяче положення, спершись на руки. Лице його було геть сконфужене. Він сидів весь у сльозах і соплях, губи тремтіли, а очі перелякано дивились невідомо куди. Це крупним планом бачили всі шістдесят п’ять тисяч глядачів на стадіоні «Форд Філд». А враховуючи те, що концерт транслювався у прямому ефірі й по телебаченню, то і сотні мільйонів чи навіть кілька мільярдів жителів Глобального Союзу G17.
І вони стали свідками того, що комісар Глобальної комісії може виглядати як безпорадне, налякане хлопченя, та навіть бути… зневаженим. І ким? Якимось шоуменом. У те, що така драматургія була задумана наперед, вірилось не дуже. Емоції Анджело виглядали аж надто натурально.