Джеймі думав про те, що Вакх міг показати Картеру відеозапис подій на вокзалі місячної давнини. У тому, що там все записували, сумнівів не було. І від думки про це Джеймі ставало неприємно, знову щось ніби виїдало зсередини. Він дуже не хотів, щоб Картер дізнався, хто був тим хижаком. Тим більше, що то був навіть і не сам Джеймі, а наче хтось замість нього, наче не він. Він насправді не такий.
Хоча розуміючи, що із себе представляє Вакх, хлопець був майже переконаний, що той обов’язково відео покаже.
«Але і Картер винний також! — раптом прорізалась у нього думка. — Чому він такий добрий? Як можна бути таким невинним і беззахисним? Це гидко! Треба вміти себе захищати. Коли бачиш таких невинних створінь, так і хочеться їх навчити бути сильними! А для цього, так, потрібна жорсткість. Потрібен біль. Потрібне зло, врешті-решт!» — Джеймі сам здивувався, до чого дійшов.
«Чи може бути життя без зла? Це ж буде вічне мі-мі-мі. Як це можна буде витерпіти? Так, я люблю боротьбу, — казав він собі. — Я люблю спорт. Я люблю жорсткі ігри, де є пристрасть, де є азарт! Нехай вони і ллються через край… Але це і є справжнє життя!» — пробилось у ньому те, що хлопець відчував завжди.
Виходить, то був таки він, а не хтось інший? Джеймі думав над цим і не знав відповіді. Наче і так, і ні. То було вже дійсно через край, неконтрольовано… Немов зірвалось з ланцюга. «Приручити, — думав він. — Приручити звіра. Це треба вміти. Саме це».
«Але чи сам ти це вмієш?» — запитав він у себе. І сам же відповів: «Хто думає, що вміє, той дурень…»
Хлопець знову увімкнув ремікс на Non Phixion — «Say Goodbye To Yesterday». Так, вчитись управляти своєю природою, своєю пристрастю — непросто. Як тільки вирішив, що чогось досяг, тут же відкотився назад, дав збій. Але коли це вдається, то що може стати на заваді?
За цей тиждень на нього знову нахлинули і роздуми про сім’ю. Про батьків. Не про тих псевдобатьків зі «зграї», які його замовили як товар і ніколи не переймались, що у нього в душі. А про тих, якими б вони могли бути, якби не цей нікчемний 3D-принтер. Джеймі ніколи не знав, що таке справжнє родинне тепло, але цього дуже хотілось. Натомість думка про те, як він з’явився на світ, просто вибішувала! Кортіло підірвати всі ці їхні 3D-принтери.
В один із таких моментів його потягло на щось ліричне. Він увів на пошуковому сайті запит «пісня про матір», і першим, що йому видало, було Rammstein — «Mutter». «Інтернет з мене знущається», — подумав саркастично хлопець, але увімкнув. Він її чув, звісно, багато разів, однак прослухав ще раз. Тим більше рок він любив також.
Стало цікаво, про що там співається. Як же він здивувався, коли прочитав переклад:
«Сльози із натовпу сивих дітей
Я нанизую на сиву нитку.
Підкидаю в повітря це мокре намисто
І бажаю собі, щоб у мене була мама.
Немає сонця, яке б мені світило,
Немає грудей, що поїли мене молоком,
У моє горло вставлена трубка,
На моєму животі немає пупка.
Мамо!
Я не брав до вуст грудей матері,
І не міг ніде сховатися,
Ніхто не дав мені імені,
Зачатий поспіхом і без сімені.
Матері, яка мене ніколи не народжувала,
Я поклявся сьогодні вночі,
Що подарую їй одну хворобу,
А потім утоплю її в річці.
Мамо!
В її легенях живе вугор,
А на моєму лобі є родима пляма.
Я видалю її поцілунком ножа,
Навіть якщо мені від цього доведеться померти.
Мамо!
В її легенях живе вугор,
А на моєму лобі є родима пляма.
Я видалю її поцілунком ножа,
Навіть якщо від цього я зійду кров’ю.
Мамо!
О, дай мені сили!»7
Джеймі сидів, заціпенівши, і не міг повірити у те, що прочитав. Це було все про нього. Його також не поїли материнські груди. У нього також не було пупка. Він також мав «родиму пляму» на чолі у вигляді штрих-коду. І також мав бездонну злість — чи навіть лють — на те, що дало йому життя, — механізм, машина, принтер… Без різниці, як це назвеш. І так, він також радий був би «віддячити» цій машині такою ж «любов’ю», яку вона дала йому.
«Але що машина? — думав він. — Цим 3D-принтером хтось керував… Хтось це дозволив… Хтось визнав це нормальним… І треба буде з’ясувати, хто саме…» Декілька днів пішло і на це.
Тим часом захід сонця у Детройті наближався до завершення. Було майже темно. На даху Пенобскот-білдінг увімкнулись ліхтарі, які завжди красиво освітлювали верхівку хмарочоса у темну пору доби.