Джеймі дістав ножик і запальничку. Увімкнув на бумбоксі свою нову улюблену пісню від Rammstein. Відкрив запальничку і поклав над її полум’ям лезо ножа. Потім дістав бинт, вату і розчин хлоргексидину для дезінфекції.
«Я видалю її поцілунком ножа, навіть якщо мені від цього доведеться померти… Чудові слова…». Він взяв ножик і, стиснувши зуби, зрізав по центру свого чола шмат шкіри, де був штрих-код. По обличчю і руці потекла кров. Ще більше оросило дах будівлі. Він продезинфікував рану і перев’язав голову бинтом.
На лобі дуже пекло і розпочався головний біль. Він вирішив продовжити і повторив схожу операцію, видаливши із кисті руки ID-мікрочіп. «Яке гарне відчуття, — подумав Джеймі, — біль нового народження».
До зустрічі з Вакхом залишалось декілька годин.
Частина 4
Глава 2
1
Картер сидів у своїй кімнаті на передостанньому поверсі Центрального вокзалу Мічигана. Як же його це все втомило. Він знову повернувся у те місце, де уже був, де він бачив щось жахливе, що на декілька миттєвостей пробудило у ньому іншого Картера, після чого він заснув на цілий тиждень. І не проснувся б, якби не Тео та якісь неймовірні технології, що повернули його до життя.
Картер розмірковував над тим, як йому сприймати таке дивне рятування. З одного боку, він завжди вважав, що машина відриває людину від природи, ізолює її від краси та справжньості світу, замикаючи у паноптикумах з бетонними коробками та смогом. І там людина стає лише одним із ґвинтиків, сама уподібнюється до машин, втрачаючи своє найважливіше, найбільш зворушливе вміння — дивуватись красою життя, світу та самої людини.
Дитина вміє дивуватись навіть найменшим дрібницям. Дорослі люди, що живуть серед природи, також зберігають у собі цю дитячу, або скоріше навіть чисто людську рису. І як же рідко доводиться зустрічати у мегаполісах, з їхнім шаленим ритмом, жорсткістю і меркантильністю тих, хто зберіг у собі здатність дивуватись.
Тепер же Картер зіткнувся з іншою стороною прогресу, яка немов завжди була присутня, але він її не помічав чи не хотів помічати. Технології не просто повернули його до життя, вони стали частиною його самого, замінили його улюблену природу, а точніше, допомогли їй, коли та помирала. І від цього він начебто не змінився. Хоча 77 відсотків його тіла і стали «неприродніми».
Значить, поза тілом, поза природою є дійсно щось глибше і важливіше. Тео говорив йому про дух, про те, що треба берегти свою душу. Якщо з останньою все здавалось ще більш-менш ясно, то що таке «дух» — було зовсім незрозуміло. Можливо, щось глибше навіть за саму душу?
Він оглянувся на своє нове житло. Тимчасове, як він розумів сам. Пригадав, що уві сні вже повертався сюди, на Центральний вокзал. І ось, він знову тут.
Картер хотів зрозуміти зміст усіх цих подій, знайти у них якусь логіку. Чому це відбувається саме з ним? Чи це справедливо, що людина, яка нікому не зробила нічого поганого, страждає? Він згадав, що останнього разу він тут навіть молився… У передчутті насильницької смерті, але все-таки. Зараз він про це згадав вперше після пробудження. І здригнувся.
Уся картина тодішньої ночі знову постала перед ним. Він ще раз відчув те, що відчував тоді. І бути наодинці із цим відчуттям знову стало страшно. Як і в ту ніч, захотілось когось покликати, щоб хтось прийшов на допомогу і врятував… Тільки хто б це міг бути? А раптом та аварія була просто збігом? Було навіть фізично боляче про це думати… Тоді б залишалось чекати лише нового такого збігу…
«Може, знову помолитись..?» — несміливо подумав Картер. Але тієї ночі це в нього вийшло якось автоматично, «природньо» чи що… А зараз є час подумати. До «конференції» Вакха ще залишалось багато часу… І там уже смерть могла його наздогнати. Якщо не з першої спроби, то з другої. Але ж може бути і щось гірше за смерть… Хто знає, на що здатен Вакх зі своїми друзями?
Картер відчув над собою тінь якоїсь приреченості. Вона немов затиснула у своїх лещатах його майбутнє. І він його уже не вирве, яких би зусиль не докладав. Здавалось, ніби все, що мало статися на цьому вокзалі, обов’язково станеться… Такий фатум… Який і повернув хлопця сюди, поставив на місце… Мов загублену шахову фігуру… І повним безглуздям було б іти проти цих нещадних, всемогутніх сил. Особливо якщо ти йдеш проти них один…
«І немає на кого сподіватись… — пригнічено думав Картер. — А кому ти молився?» — знову вирвалось у нього ніби мимоволі. Він не міг навіть вимовити відповідь… Наче щось блокувало це всередині. Чи то від того, що саме це Ім’я краще було зайвий раз не згадувати, чи, скоріше, бо він сам просто цього не хотів.