«Сподіватись на Бога?..» — все ж через силу, навіть з якоюсь образою, промовив подумки Картер. Йому ніби й хотілось відповісти «так», але він не наважувався, було якось незручно у цьому собі зізнатись. Це означало б чимось поступитись, визнати якусь свою «частковість», навіть «неповноцінність» без Творця. Хоча, можливо, це і не так погано… бути частиною чогось більшого… особливо, якщо воно тебе оберігає і дає сили.
«Тільки де ж гарантії, що це дійсно так?» — знову включався розум. І як тільки він про це думав, знову ставало погано і страх повертався. Такі метання нагадували замкнене коло… Розірвати його — означало б відмовитись від усіх логічних конструкцій, від власної «мудрості» і повністю довіритись Тому, до кого його прямо тягнуло почуття всередині, чому він поки пручався.
Він «відпустив» свою логіку і зробив «крок вперед». Для цього «кроку» потрібен був лише акт волі, лише рішучість, навіть певна відчайдушність, доведена до межі. Наче ти вирішуєш якусь загадку, а потім розумієш, що ти сам знаходишся в ній, і потрібно піднятись трохи вище, вийти за її рамки і це й буде її вирішення. Розрубати гордіїв вузол, який тебе ж і зв’язує.
Картер почав молитись. Уже усвідомлено, хоча і «неканонічно», бо жодних молитов він ніколи не знав. І поступово, можливо, не одразу, але ставало спокійно, якось врівноважено на душі. Тривога втихала, хоча чистота свідомості і зосередженість волі залишились. На сон це не походило. Скоріше, на якусь особливу активність душі (чи духу?) на іншому рівні буття.
Дні його перебування на Центральному вокзалі ішли. Звичайно, йому приносили щось їсти, але ніхто з ним особливо не говорив. Він часто думав про батьків, про сестру… Як вони, напевно, переживають зараз за нього… Інколи згадував і свого сусіда по кімнаті, тобто Джеймі. Той же, начебто, був його другом і також мав цікавитись, що з ним.
Думав Картер і про Анжеліку, пригадуючи їхню зустріч того вечора. Сам у себе запитував, чи не забула вона ще його, чи цікавиться, де він пропав? І не знав відповідей на ці питання. Подумки він перебиравав усі слова, які сказав їй, а вона йому. Розмірковував, де він сказав щось не так. Хлопцю хотілось побачити Анжеліку ще раз, і він вирішив, що якщо звідси вийде, то обов’язково запросить її на нове побачення.
Раптом через два тижні його до себе знову покликав Вакх.
— Картере, ти змучено виглядаєш! Даліла тебе що, не кормить? — запитав він із якоюсь глузливою посмішкою.
— Кормить, — відповів хлопець.
— Чого ж ти такий сумний? Життя прекрасне!
Картер мовчав.
— Щось ти став якийсь неговіркий, — незадоволено продовжив Вакх. — Не подобається наша компанія? Я від твоєї також не в захваті, скажу чесно. Але ж терплю! Ну, зроби веселішим лице! А то я ще заплачу зараз…
— Чого ти мене покликав?
— Діловий який… Ми тут переглядали наші, так би мовити, сімейні архіви. І знаєш, що? Знайшли цікаве відео! І ти там ледь не в головній ролі. Хочеш покажу?
— Я його і так пам’ятаю, не хочу.
— Ти ж не все бачив! На нашому відео видно обличчя того, хто приховувався у костюмі хижака…
Хлопець стрепенувся. Вакх продовжував:
— Невже тобі не цікаво дізнатись? Ну, скажи чесно, що цікаво!
Картер сам не розумів, чи хоче він це знати.
— Мені байдуже, — сказав він.
— Істина дорожча за все, — відповів Вакх. — Я просто не можу тобі його не показати. Краще гірка правда, ніж життя в невіданні, — пафосно кривлявся він.
Вакх увімкнув відео на плазмовому екрані, і Картер оторопів. Він побачив, як Джеймі одягає на себе маску хижака. А потім починається те, що він уже бачив.
Картер готовий був побачити там кого завгодно, тільки не Джеймі. Він усе ж таки вважав його своїм другом. Хоча й не поділяв його спосіб життя… Утім, спосіб життя, напевно, і визначає те, ким ми є чи стаємо згодом. Алкоголь, стимулятори… Ким Джеймі ще міг стати, як не злочинцем і убивцею? Навіть якщо спроба вбивства виявилась невдалою.
Але що йому зробив сам Картер? Вочевидь, був занадто добрим до людини, яка цього не заслуговувала, вирішив він. Що ж… Сил щось думати не знаходилось. Він просто стояв, похиливши голову, і мовчав. Всередині було відчуття немов після великого землетрусу, що похитнув у ньому ще один зі стовпів.
— Ну, а де вдячність? — запитав Вакх. — Хоч би спасибі сказав.
— За що?
— За правду!
Картер продовжував мовчки стояти. Але все ж вирішив відповісти.
— Так любиш правду? — запитав він Вакха.
— Звісно!
— Тоді скажи правду, для чого ти мені це показав? І чому саме зараз? Я не вірю, що ти не бачив цього відео раніше.