— А ти думаєш, я тут тільки те й роблю, що дивлюсь відео, як різні пройдисвіти розважаються? Ти краще скажи, чи впізнав, хто це такий?
— Не впізнав, — відповів Картер.
— А це хіба не твій сусід по кімнаті? Мені навели тут деякі довідки…
— А тобі це до чого?
— Люблю, коли у людей відкриваються очі. А то сплять все життя, як сліпі кошенята, аж гидко! А так знатимеш, поруч із ким ти жив увесь цей час…
— Зараз сусіди не набагато кращі, — відповів Картер.
— Зараз може бути набагато гірше! — гримнув Вакх. — Якщо не проявлятимеш трохи більше поваги! Зрозумів мене?!
— Зрозумів, — сухо і тихо відповів Картер.
— А якщо будеш гарно себе вести, то, може, це відео і до поліції надішлемо. Щоб правда перемогла і злочинець був покараний!
— А разом з ним і той, хто тримає весь цей притон.
— Іди геть з моїх очей! — прогримів Вакх.
Картер повернувся до своєї кімнати зі змішаними почуттями. Сум від побаченого ніде не зник. Але для чого Вакх влаштував увесь цей спектакль, було не зрозуміло. Хотів насолити ще більше самому Картеру? Чи, можливо, справа у Джеймі? Що було з останнім він же так і не знав. Чи вижив той після аварії, коли, як з’ясувалось, також був тут? І якщо так, то що сталося далі? Усе це виглядало дуже дивним. Але поки залишалось без відповідей.
Між тим час ішов, і скоро мала відбутись їхня «конференція». «Невинний… — думав Картер, — геть схибнулись уже…» У нього були свої підозри, до чого це все йшло, але краще було про це не думати. Втекти ж звідси не видавалось можливим. Було надто високо. Та й самі вікна були у решітках, тому сильно з них не повиглядаєш. Ще й браслет цей на руці. Загалом залишалось лише чекати. І молиться.
2
Приблизно через тиждень після розмови із Вакхом Картер почув, що у будівлі відбувається якийсь рух, жвавіший, ніж завжди. Шум від нього тривав цілий день, а на вечір навіть посилився. Чутно було, як підлітають десятки ховеркарів. «Готуються, — вирішив хлопець. — Ну, що ж, залишається прийняти долю такою, як вона є…» Але ж наскільки це було складніше зробити, аніж подумати!
Картер через вікно дивився на захід сонця, ймовірно, останній у його житті. Це було прикро і боляче, хоча він і намагався триматись… Але що це за відчуття — години перед стратою, — передати словами було неможливо. Та й чи перед стратою?.. Йому здавалось, що власне страта відбувається саме зараз, цими сотнями секунд невідомості і очікування.
«Не хочу помирати!» — крикнув він в душі, хоча вголос не вимовив ні слова. Це був крик відчаю і звернений він був до Того, хто чув і без слів. До Того, кому він протягом цих трьох тижнів присвячував свої «аматорські», власноруч придумані молитви. Картер не втримався і гірко заплакав.
Згодом він дещо опанував себе, але сум і тривога не відступили, а скоріше посилились. Він знову почав молитись, і це ніби допомагало заспокоїтись або принаймні не так сильно переживати. Проте із глибин душі все ж виринали питання, які він хоч і не озвучував у думках, але ясно відчував.
Навіщо Господь його врятував тоді, щоб зараз хлопця настигла така дурна і нікчемна смерть? Він вимагав життя! А втім… Нічого він не вимагав… Просто сподівався… І вірив? Зараз це було складніше, ніж будь-коли до цього. Він хотів вірити, і у деякі миті здавалось, що вірив. Але потім лякався, думаючи про майбутнє, малюючи його своєю уявою, і знову вибивало ґрунт із-під ніг.
На вулиці вже стало зовсім темно. Шум не припинявся. Він подивився у вікно і побачив зорі, а значить, почала панувати ніч… Біля його дверей хтось зашарудів і почав їх відмикати. «Боже, невже ти мене покинеш?» — промайнуло у Картера в думках. До кімнати увірвалась Даліла і зі словами «Щастить же тобі, щеня!» вистрелила у нього електрошоком.
3
Картер прокинувся зранку у квартирі своєї сестри Мері. Вона його відпоювала чаєм і плакала. Уже встигла зв’язатись із батьками та все розповісти. Ті також не стримували сліз. Невдовзі хлопець сам із ними поговорив за допомогою відеозв’язку. Він ще не міг повірити, що він тут, у сестри, і, здається, в безпеці.
За словами дівчини, їй подзвонили у двері близько пів на першу ночі, вона відчинила, а біля дверей лежав зомлілий Картер. Більше нікого не було. Вона спочатку не повірила своїм очам, але це був дійсно він. Сам Картер ще відчував певну розгубленість, не маючи змоги до кінця відійти від пережитих потрясінь.
Що сталось на вокзалі і чому його відпустили, хлопець зрозуміти не міг. Мері йому розповіла, що поліція визнала його мертвим, хоча і не знайшла тіла. Про зникнення ж брата вона дізналась від Джеймі. Який потім і збирався начебто шукати Картера та повідомити Мері про результати, однак досі не виходив на зв’язок. А де Джеймі зараз, вона і не знала.