І справді, як може людина, яка не пропускає випусків новин, де говорять про останні досягнення людства в особі Глобальної комісії, мати когось вище за цю саму Комісію? З якою кожен пересічний громадянин себе ж і ототожнює. Адже це так приємно — розуміти, що вище тебе нікого немає, вище людини, а Комісія і є, так би мовити, найкращим «винаходом» людства, яка вирішує будь-які питання й задовольняє будь-які потреби.
А кіно це добивало з іншого боку: своїм «блискучим» гумором, неймовірними спецефектами та завуальованим піднесенням способу життя громадян у суспільстві споживання. «У мене є тачка, бабло, і я розважаюсь, як хочу! І тому я щасливий! А чому ти не щасливий?» — немов питали герої кінофільмів у клієнтів психіатричної лікарні. «Стань одним із нас! Викинь із голови цей мотлох! Насолоджуйся життям і ні про що не думай…»
Єдиною віддушиною для Картера стали прогулянки у невеличкому дворику біля лікарні зранку і ввечері, перед переглядом новин. На свіжому повітрі він міг хоч трохи прийти у себе після такої масованої атаки на свідомість. І підготуватись до захисту від наступних психологічних атак.
Йому здавалось, що хворий тут не він, а скоріше ті, хто дивляться цю пропаганду не з примусу, а з доброї волі. І всьому вірять. І не розуміють, що спалювання свого життя у споживанні і розвагах — це і є найбільша хвороба. Бо за цим усім втрачаєш щось найважливіше…
Утім, якщо «на свободі» Картер себе дуже часто почував одинаком, як до подій на Центральному вокзалі, так і після, то тут одразу знайшов цікавих співрозмовників. Взагалі було дивно, що поговорити на глибокі філософські, релігійні, соціально-політичні чи інші теми йому вдалося саме тут, а не у звичайному житті, і навіть не на факультеті філософії, де все було якось поверхово і беззмістовно.
Одним із таких співрозмовників став Деніел, програміст, який раніше працював у муніципалітеті Детройта у відділі ІТ-безпеки. Цей відділ опікувався захистом усіх даних на серверах міської влади, зокрема й тих, що стосувались охорони правопорядку, записів із камер спостереження та багато чого іншого…
Але потім він начебто комусь допоміг із не дуже законним проханням. Сліди, ясна річ, замів, але ГСБ все одно рознюхала. І почала копати під нього далі, виявивши, що він є «небезпечним дисидентом». Оскільки переконливих доказів проти нього не було, то вирішили запроторити його сюди, ізолювавши від «згубного впливу» на суспільство.
Чим Деніел був так небезпечний, Картер поки не розумів, але поговорити з ним було цікаво. На одній із прогулянок перед ранковими новинами Картер розповідав про свою улюблену тему: як нинішнє суспільство віддалилось від природи, знущається над нею та собою разом, і все в такому дусі. Навіть зараз Картера не полишала ця тема, вочевидь, будучи йому дійсно близькою та дорогою.
Деніел уважно вислухав Картера, давши тому виговоритись. Було видно, що хлопця це справді турбує і він не може втратити нагоди, щоб не розповісти «вдячному слухачеві» те, про що, очевидно, уже неодноразово розповідав іншим.
Коли Картер завершив, Деніел вирішив і собі взяти слово:
— Ти практично в усьому правий, Картере. Я майже з усім згоден. Але наше суспільство мене не задовольняє навіть не цим. Головне, як на мене, це те, що у нього немає смаку. У всієї епохи немає смаку. А звідси і вульгарне ставлення до природи, до світу, до самого себе. Подивись навколо. Що ти побачиш? Всюди одна еклектика, одне беззмістовне змішування стилів, придуманих геніями колись. Але де сучасні генії, де сучасні дон кіхоти, які творять нове? Все, що начебто «твориться» зараз — це низькопробне загравання з невігласом-глядачем, для якого що Мона Ліза, що куряча ніжка — це одне і те ж. Все це виглядає банально і непристойно. І знаєш, яка причина, Картере? Причина в тому, що наше суспільство — це суспільство посередностей. А головна ознака посередності, що вона не має естетичного почуття, не має смаку. І як же вона може оцінити красу природи без смаку? Чи красу людини? Ніяк, все знецінюється і перетворюється на засіб… Тому несмак веде до диктатури, запам’ятай це.
— Але чому ж наше суспільство таким стало?
— Я думаю, це пов’язано із тим, що люди відкинули Бога як щось непотрібне в еру науки і технічного прогресу. Звідси і цей прогресистський, оптимістично-ліберальний світогляд будівництва лише земного раю. Те, що він утверджує, — це смішно, це нерозуміння трагедії земного існування людини. Що таке людина без Бога? Бог вимагає бути досконалим. Диявол же цього не вимагає. Остання спокуса диявола — полюбити людину «такою, як вона є», не вимагати від неї більшого, задовольнитись середнім, «теплим». І людина без Бога стає такою середньою, не гарячою і не холодною, а лише «теплою». Стає посередністю. У посередності немає як віри в Бога, так і богоборства. Творець їй просто байдужий. Ти не побачиш тут не лише величі добра, але й зла — одна «вічна середина». Але така «вічна середина», така добропорядна посередність — це і є найстрашніший винахід людства, що відвертає людину від Бога. Під її маскою і приховується все огидне, змішане, напівправдиве і боягузливе. Вона не терпить нічого, що відрізняється від її болота, — ні гріховності, ні святості. Саме тому посередність розіп’яла поряд з грішниками і Христа. Бо вони для неї — одне і те ж. І в цьому її лицемірстві і є справжній дух небуття, який притискає людину до землі, непомітно відкидає її Божий образ та залишає лише тварне — їсти, спати, розмножуватись і таке інше. Хіба таке сите, самовдоволене «щастя» стада не потворне? У ньому немає вже музики, її прогнали духом їдалень швидкого харчування.