— Можливо… Але як же бути із технічним прогресом людства? Він же дійсно існує… Саме він, мені здається, і дає ґрунт для такої впевненості людини у собі.
— Так, але люди забули, що саме християнство дало поштовх до розвитку науки і технічного прогресу. І ключовим пунктом у цьому була десакралізація природи. Язичницькі релігії — це були здебільшого релігії природи, де за кожним природним явищем вбачали свого «божка», якому поклонялись і досліджувати якого ніколи б не наважились. А християнство оголосило природу творінням Господа. І це творіння вже можна і варто було досліджувати, щоб пізнати через нього мудрість Творця. Про це і писав колись Френсіс Бекон, чи не найбільший апологет розвитку науки свого часу. Жаль, що люди зараз про це забули.
— Цікаво, тобто християнство створило ґрунт для розвитку технологій, які відвернули людину спочатку від природи, а тепер і від самого християнства?
— Така діалектика. Вона була неминуча. Але лише для того, щоб люди потім повернулись і до християнства, і до природи, для її преображення, вже більш осмислено і вільно.
— Чому ж цього не відбувається зараз?
— Ще не настала «повнота часів». Люди лише прийшли до думки, що весь науковий прогрес — це лише заслуга їхнього генія. І що Бог їм непотрібен. Далі вони дійдуть у цій самовпевненості до межі, таки спробують побудувати свій «земний рай», свою чергову «Вавилонську вежу». І лише на її уламках вони, немов блудні діти, знову повернуться до свого Батька.
— А з чого ти взяв, що «земний рай» без Бога обов’язково неможливий?
— Та тому, що людина без Бога вже інша. Все «людяне» у людині — це її божественне. Забираєш останнє, і людина опускається до тварини. Тому вершина такого «земного раю» — це саме суспільство посередностей, які не дивляться вверх, а спокійно жують свою траву. Тільки от якщо люди самі себе перетворюють на стадо, то завжди знайдеться той, хто поведе це стадо на забій.
— Але ж чому лише «жують траву» і «стадо»? Хіба таке суспільство не може мати власну високу культуру?
— А що таке культура? Культура походить від культу, від релігії. А релігія — це завжди трагізм, це усвідомлення смерті і сил, божественних, незрівнянно вищих за людські, що стоять за цією смертю і за самим життям людини. Це можуть бути сили року, долі, або сили всемогутнього Бога. Але лише з трагедії може народитись музика. З усвідомлення того, що повне щастя у цьому житті неможливе. Що потрібно подолати себе, відректись від себе і шукати нової (або утраченої колись) повноти буття. Саме ця боротьба, це дерзновення вийти за межу і дає необхідну динаміку, створює музику. А найдовершеніша музика — саме у християнстві, тому що воно показує останнє вирішення трагедії людини, а воно може бути лише естетичне, лише художнє. Чому християнство праве? Тому що воно красиве. Тому що віддавати себе, не тримати своє життя лише для себе — це красиво, це в естетичному плані спокутує і виправдовує життя людини. Страсті Христові — це музика, яку не витримує диявол. Вона має ту ж життєву силу, той же ерос, ту ж вітальність, але не для себе, а для викупу тих, хто з точки зору світу найменше цього вартий, — грішників і злочинців. Вони ніколи цього не очікували. Ніколи не думали, що з’явиться Той, хто може в них повірити, побачити в них людей, особистостей, заради них щось віддати, а тим більше — власне життя. Хіба не так мала б завершуватись ідеальна грецька трагедія? Коли Найбільший простягає руку найменшому, а Найперший приходить до останніх — хіба це не є любов, краса і єдність всього? Щось у цьому є красиве, погодься.
— Можливо…
— Зрозумій, християнство — це ж не заперечення життя, не втеча від життя, це не сірість чи придушення еросу, — це життя у всій своїй повноті, яка, переливаючись за вінця, доходячи до межі і бачачи цю межу, розуміючи відсутність сенсу і безсилість знань перед лицем смерті, не може повернутись назад у безсвідоме, лише природнє і там розчинитись. Це б убивало особистість. Христос рятує особистість через її добровільний, свідомий вихід за межі лише природнього, надломлено-природнього, смертного еросу. Христос — це вимога нового життя, заявка на нову плоть, яка не отруєна гріхом і смертю. Це життя, де природнє не убиває логос, а живить його і втілює в собі у повній і остаточній мірі.