— А що таке надломлено-природнє? Чому природа зараз убиває логос? Я завжди думав, що природа не має в собі того зла, яке має людина, що це саме людина вбиває природу, а не навпаки. Але останнім часом я трохи заплутався. Дехто мені доводив, що людина зла саме тому, що вона є частиною природи.
— Насправді обидві думки мають рацію, але лише частково. Природа надломлена — це значить, що у ній є зло і смерть. Що в природі, щоб вижити, потрібно вбивати, хоча потім помираєш все одно. І ця отрута зла і смерті потрапила у природу від людини, від первородного гріха Адама. А оскільки люди народжуються вже у цій отруєній природі, то і вони через неї приймають в себе цю отруту. Саме тому людина має подолати в собі свою надломлену природу, щоб звільнитись від гріха і цим звільнити все творіння, яке також мучається і чекає від людини свого звільнення. Я тобі процитую, що писав пророк Ісайя про природу, якою вона має бути без зла і гріха: «Тоді вовк буде жити разом з ягням, і барс буде лежати разом з козеням; і теля, і молодий лев, і віл будуть разом, і мале дитя буде водити їх. І корова буде пастися з ведмедицею, і дитинчата їхні лежатимуть разом, і лев, як віл, буде їсти солому. І немовля буде бавитись над норою аспида, і дитина простягне свою руку на гніздо змії».
— Звучить неймовірно… — відповів Картер.
— Так, але це природа і людство, які беруть свій початок вже не від першого Адама, що згрішив, а від Ісуса Христа — нового Адама, як Його називає апостол Павло. Це те життя, яке прийнято називати раєм.
— Цікаво… — сказав Картер, задумавшись. — А що ж люди будуть робити у цьому раю? Що буде далі?
— А далі може бути лише творчість, лише мистецтво. І динаміка, надрив, необхідні для такої «музики» мистецтва, нікуди не зникнуть навіть в раю. Адже самим створенням людини і закликом до неї бути досконалою Бог уже задав необхідну динаміку, дав вічний імпульс самій людині. І тепер ми всі, пізнаючи Творця, якого ніколи не можна пізнати остаточно, прославляючи Його у своїх витворах мистецтва, які ніколи не досягнуть навіть крихти Його слави, змушені будемо і самі постійно рости та розвиватись. Рай — це не дрімота чи сон. Це творення музики Творця разом із Ним самим. І вічне джерело енергії для творчості буде саме в любові, у любовному спілкуванні Бога, усіх людей та всього творіння між собою. Любов уже не зможе обмежуватись сім’єю, бути лише для двох, тут усі будуть брати і сестри по духу, а не по плоті. Тому й говориться, що «в раю не виходять заміж і не одружуються». Не тому, що там повертаються у безособову стихію надломлено-природнього, а тому, що звільнились від неї і можуть творити у чистому, любовному спілкуванні одне з одним.
— Але ж буде не тільки рай, вірно? Частина ж потрапить на вічні муки, якщо я правильно чув. Виходить, люди в раю будуть творити своє мистецтво у той час, коли інші будуть десь за парканом страждати?
— Добре, що це питання в тебе виникло, Картере. Бо, на мій погляд, воно має виникати у кожного християнина. Не може людина насолоджуватись творчістю, якщо розуміє, що десь поряд у вічній в’язниці мучаються люди, нехай і грішники. Це неможливо. Це розділення на вічний рай і щось протилежне до нього, вічні муки, це як розділення на добро і зло. Тут головне — не загубитись, хто добрий, а хто злий. У нас дуже часто можна бачити «зле добро», яке готове судити всіх «злих» на вічні муки в ім’я абстрактної, об’єктивної справедливості. Але добро не може бути об’єктивним. Воно завжди про когось, про чиюсь унікальну долю, про особистість. Старозавітнє законницьке добро, яке протиставляється злу, має переходити у християнську любов, яка за злом бачить людину, яка рятує не лише добрих, але й злих. Яка розділяє зі злими їхні муки, як це робив Христос, щоб саме зло стало добрим. Бо інакше добро стане злим, караючи «злих». Мистецтво і творчість можуть бути лише по ту сторону добра і зла. А це значить, що треба бачити і добро у «злі». Чи могли б добрі стати «добрими», якби не було зла? Коли Бог сотворив Землю, він сказав, що це «добре вельми». Так от «вельми» на івриті і значить зле, дурне начало, яке лише доповнює і довершує творіння. Тому не можна його залишати осторонь, обнести колючим дротом — це значило б ставити межу для Божої благодаті і любові… Давай я наведу тобі приклад. Ти чув історію про Каїна і Авеля?