— Я думаю, що це ніколи не пізно. Жодна глобальна комісія не вічна. Розпався Рим, розпався Радянський Союз, розпадеться і нинішня тиранія. Проте не сама, а ми маємо їй допомогти. І наша основна зброя — це слово.
— Але навіть якщо ми переможемо… Ти ж казав, що повне щастя на землі неможливе. А християнська держава — хіба це не є спроба побудувати таке повне щастя?
— У тому-то й справа, що ні. Це лише підготовка до приходу Того, хто і є справжнім Царем. Зрозумій, Ісус дав нам вчення, і тепер наша частина роботи, наше домашнє завдання — втілити це вчення у життя, побудувати суспільство, Вселенську Церкву — а це вся громада віруючих, все людство, — на основі тих цінностей і принципів, які дав нам Христос. Поки ми не виконаємо своє домашнє завдання, як ми можемо очікувати на ще якийсь подарунок від Бога? Зараз Бог чекає нашої відповіді на Його заклик, нашої активності. Усе це будівництво християнської держави, в якій сама держава й має розчинитись у суспільних інститутах і злитись із ними, — це лише підготовка до повернення Христа. Він має повертатись не на пусте місце. Ми повинні мати, що показати Йому, що ми зробили за час Його відсутності. Це як у притчі про таланти. Не можна закопувати вчення у землю, на його основі треба будувати світ. А коли він буде уже побудований, коли всі соціально-економічні і політичні протиріччя будуть вирішені через християнські цінності та принципи, тоді ми зможемо взивати до Бога з повним відчуттям проробленої роботи.
— І що ж ми Йому скажемо?
— Що ми зробили усе, що могли. Що ми самі змінились, наскільки це можливо. І тепер можемо сміливо сказати «Прийди!», як написано в Апокаліпсисі. Бо усі ці успіхи життя не позбавили нас суму за Тобою.
— А ти думаєш, такий сум у людей є?
— Я думаю, що чим більше людина накормлена, одягнена, сита і успішна, тим більше у неї має загоратись усвідомлення того, що вона гола, боса, сліпа і нужденна без Бога. Заможне життя має лише очищати і актуалізовувати голод за Богом.
— Це не дуже помітно по людях сьогодні…
— Ти бачив фільм «Матриця»?
— Так, а що?
— Так от, наше життя дуже нагадує цей фільм. А все тому, що наш світ — це світ після гріхопадіння, цар світу цього — диявол. Тому коли людина народжується, вона одразу потрапляє у життєву суєту, завдання якої — відвернути людину від Бога. Світ спокушає, як спокушає «матриця». Він пропонує чуттєві насолоди тут і зараз: гроші, влада, слава. Але все це несправжнє, як той дорогий обід у ресторані із фільму. Ісус говорить: «Ось, Я стою під дверима та стукаю: хто почує Мій голос і відчинить двері, Я увійду до нього, і буду вечеряти з ним, і він зі Мною». Завдання мирської суєти — приглушити цей стук. Щоб людина у вирі оманливих насолод забула про справжню реальність із Богом.
— І де ж вихід у цю справжню реальність?
— А вихід лише через свободу. Свобода — це і є прорив у трансцендентне, де дух керує матерією, а не навпаки. Тільки до цього потрібно прийти через смирення і любов. Смирення — це повна довіра Богові в усьому. Любов — це здатність бачити в усіх людях образ Божий. А разом це звільняє від земних спокус і відкриває вже шлях до свободи.
— І що ж далі?
— А далі приходить розуміння, що всі спокуси й увесь цей детермінізм світу, який тебе оточує, потрібно сприймати як випадок, який ти розриваєш актом власної волі, власною свободою. І цей акт волі має бути спрямований на пошук свого призначення від Бога. Гегель називав такий вольовий акт «вчинком», завдяки якому людина стає «особливою», стає гідною власної долі, яка не дається просто так. Свою істинну долю від Бога потрібно заслужити, її треба виборювати у світу. Тому все наше життя і має перетворитись у такий «вчинок».
— Що це має означати на практиці?
— Тут, насправді, найцікавіше. Смирення перед Богом має означати виклик і дерзновення перед світом, спробу змінити його, відбудувати до Божественного стану. Справжнє християнство завжди революційне, воно не терпить середини, не терпить умовностей. І справжня революція — це революція духовна, яка утверджує особистість. Христос вимагає персоналістичної революції у світі, де кожен буде особистістю і всі разом будуть вільні у своєму любовному спілкуванні від будь-яких соціальних, законницьких чи інших обмежень. І саме для будівництва такого суспільства треба «народитись» в Богові і усвідомити свою свободу. А якщо людина піддається на спокуси світу, поринає у суєту життя, то «матриця» перемагає, і людина втрачає себе.
— Тобто, ти хочеш сказати, що більшість людей зараз живуть, немов у «матриці»?
— Приблизно. Якщо під нею розуміти відмову від власної свободи і рух за течією. Але є і ті, хто розуміють беззмістовність життя в погоні за насолодами, але при цьому заперечують і Бога. Чому вони це роблять, не знаю, — через гордість чи ще чомусь, у кожного своя історія. Вони зробили перший крок, але не роблять другий. Це якийсь прикордонний стан. Я думаю, таким людям найважче. Вони вже зрозуміли, що життя не має сенсу, а справжнього сенсу не знайшли. Чи не хочуть знайти. І багато хто зривається на алкоголь, наркотики, лише щоб приглушити свідомість. У світовій історії вже був період — від Цицерона до Марка Аврелія, — коли язичницькі боги «померли», а Христос ще не прийшов. Це колись влучно підмітив Флобер. Він писав, що це був перший і останній раз в історії, коли людство залишилось у повній самотності, а прірва печалі здавалась безкінечністю. Тому, насправді, не нам скаржитись.