— Чого тобі, синку?
— Сподіваюся, ви добре відпочили у нашому готелі, — дотримав марку портьє.
— Яке там. Поки усі цяцянки роздивився — уже й півні заспівали.
Портьє здивувався, та знаку не подав. — Чого бажаєте на сніданок? — справу знав. — На жаль, зараз меню переглядається, щоби врахувати різноманітні смаки наших гостей, і ми не можемо запропонувати вам всього, на що здатний наш шеф-кухар, але свіжі млинці з чорною ікрою, сибас із устрицями й ікрою під соусом, ементаль, камамбер, королівський омлет з беконом і розплавленим сиром, посиланий кунжутом, мюслі з фруктами і без…
Дядькові в голові заплуталося. Руками замахав — досить, досить!
— Дякую, синку, — ввічливо. — Нічого не треба. Своє маю.
Озирнувся розгублено. Портьє до себе підманив.
— Чуєш? — йому у вухо. — Під дверима постоїш хвилин десять?
— Я тут для того, аби виконувати будь-яке бажання гостя, — із подивом.
До дверей… Озирається — Іван Степанович жваво підхопився з шовкового покривала, ухопився за вельветову торбину, потяг її до столу з карельської берези. Газетку розстелив. На неї — сальця, хлібини шмат, огірка солоного.
Портьє зітхнув, у коридор вийшов. Такого гостя у готелі ще не бачили. До іншого звичні. Онде з сусіднього номера п'яний депутат третю добу не вилазить, а варто лише постукати, як у прочинені двері просовується рука з м'ятою соткою баксів: «Не, ну шо незрозуміло?! Коньяку, сушей кіло і не здумай палички принести…»
Двері люксу штовхонули портьє у спину, думки розлетілися.
— Бери, синку… — з порога круглий, як гарбуз, дядько протягував портьє хліб із салом.
— Дякую, я вже снідав, — непробивний. — Якщо дозволите, піду…
— Бувай… — погодився Іван Степанович, раптом вхопив портьє за рукав. — Чуєш… А скільки коштує ніч у цьому номері?
— Півтори тисячі гривень.
— Скільки?! — аж присів.
— Вам погано? — портьє напружився. Не вистачало ще, щоб дивний гість дуба дав. — Не лякайтеся. У вартість входить сніданок.
Дядько якось дивно, не чіпаючи капелюха, почухав лисину, захитав головою, забідкався:
— А горілку… подаєте? На сніданок?
— Будь-яке бажання гостя для нас закон, — відповів портьє.
— Неси, — наказав приречено. — Однаково пропадати.
— Дівчина зникла чи тіло знайшли?
Питання, як сокира, повисло в окремому кабінеті дорогого київського ресторану. За столом четверо. Володимир Гнатович Сердюк похмуро розглядав інших. Ваня Баклан… Шишка ментівська, старий партнер, щоб не вживати фальшивого «друг», спокійно їв, наче для того і зібралися зранку. Помічниця Марта… Зиркає на Баклана й ледь зі стільця не падає від обурення, мовляв, у шефа біда, а Іван жере як підірваний. Сама-то нагодована… Нагодована, аж через вуха лізе. Не зрадить. Поки що. Рома Шиллєр… Іміджмейкер пришелепкуватий. І тридцяти нема, а брови з таким значенням супить, наче знає більше за Сердюка. Шиллєр — сука. Потрібна сука.
— Так тіло є? — Шиллєр.
— Нема! — Баклан проковтнув немалий шмат стейку, запив червоним вином. До Сердюка: — Володимире Гнатовичу… Що за паніка? Зробимо усе, що треба.
— I головне — зараз! Коли Володимира Гнатовича визнано персоною року! — замість Сердюка запанікувала Марта.
— Ви персона року? — здивувався Шиллєр. — Тоді тіло повинно з'явитися не раніше ніж за місяць.
— Зробимо. — Баклан кинув оком на годинник. На Сердюка:
— Щось іще, Володимире Гнатовичу?
— Здається… Є свідок, який бачив… Але це ще достеменно невідомо. Якесь провінційне бидло. Скоріш за все, припхалося в центр скаржитися і всю ніч куняло біля пішохідного мосту.
— Нейтралізуємо свідка, — кивнув Баклан.
— Скаржитися? — Шиллєр аж підскочив. — Не треба нікого нейтралізовувати! — почав малювати. — «Сірий кардинал»… Ніхто не бачить і не чує, як і коли він впливає на владу, підкорюючи її своїм думкам, ідеям і планам. Але всі знають про цей вплив. Просто про нього не пишуть у газетах і не кричать з екранів телевізорів. Володимир Сердюк — «сірий кардинал»? Можна і так сказати, бо Володимир Гнатович не афішує, заради яких цілей він може відчинити двері будь-якого владного кабінету цієї країни!
Замовк, на компанію зверхньо глянув — ну як? Оцінили чи не врубилися?