— На тобі дядька сидить! На тобі дядька!
Мама шарпонула сина:
— Припини! Це гей, і… ми вчимося лояльності… — І блондину:
— Перепрошую…
— Краще виховуй свого пацана, — образився блондин. А хлопчик знову розсміявся.
Свиря зіскочив з плечей блондина і безпорадно розвів руками.
— Що робити, куме Микишко?
Микишка увесь цей час стовбичив біля дерев і розгублено спостерігав за Свириними витівками.
— Я так собі міркую, куме Свиря, — сказав, коли розпалений полюванням за чистими душами Свиря став біля нього, — нам дитину треба. Дитя — воно безгрішне. Воно нас побачить і чесну правду скаже, не збреше.
— Зараз того малого вполюю, — загорівся Свиря і був помчав би за хлопчиком, який побачив його на блондинові верхи, та Микишка зупинив.
— Дитина без мамки мусить бути, — постановив. — Бо мамка злякається, як дитя почне з повітрям розмовляти. Пам'ятаєш, куме Свиря, того писарчука, що з одного дня почав до коней промовляти?
— Чого ж не пам'ятати, — кивнув Свиря. — Сам йому голову відтяв, аби коней глупими реченіями сили не позбавляв.
Куми хвильку подумали і пішли містом шукати самостійну безгрішну дитину. Півдня Печерськом вешталися, та вже не боязкі, зметикували: люд їх не бачить, вози на колесах крізь них пролітають, а пиріжки, курячі стегенця й напої у дорогих скляних пляшках можна сміливо брати, де голод прихопить. Микишка їжі не торкався — стерігся, а Свирин рот не стулявся: і те скуштував, і се спробував.
— Смачне, — казав. — Мабуть, не бідує грішна Україна.
Аж вирулили до пам'ятника акторові Леоніду Бикову, що на дніпровському схилі біля парку Слави. Стали перед ним, розглядають. От зовсім не геройського вигляду чоловік. Похнюпився, наче битву програв, шаблю загубив, пістоля нема, тому й очі сумні… А в кумових серцях — теплий вогник замерехтів.
— Мабуть, шанована людина була, — припустив Микишка.
— Е-е-е, скільки міді перевели. Це ж би гармату можна відлити, — Свиря йому.
— А я про що міркую, — Микишка. — Аби якому поганцю гармату на пам'ятку не віддадуть. Мабуть, шанована людина була.
Поклонилися сумному акторові, пішли вниз схилом. Аж бачать — на лавці під деревом хлоп'я років дев'яти сидить. Тримає у руках таку саму гидоту, яку Гетаут на березі кинула, завзято на кнопки тисне.
— Попався, трясця матері! — азартно вигукнув Свиря. Микишка його за рукав — цап!
— Ти, куме Свиря, спершу мовчи, а то перелякаєш чисту душу. Домовилися?
З Микишкою — як не домовишся. Однією рукою може Свирю до неба підняти. Звісно, що домовилися. Перехрестилися для впевненості й пішли до лавки.
Хлопчик побачив перед собою двох дорослих парубків — полотняні сорочки на грудях до пупа розідрані, важкі хрести на шиях — і про гру в мобільному забув.
— Ух ти! — захоплено.
Куми перезирнулися, Свиря розсміявся — бачить їх хлоп'я! Бачить! І поки серйозний Микишка подумки складав правильну фразу, яка точно не перелякає малого: «Доброго тобі дня, чиста душе безгрішна…», Свиря — штовхонув хлопчика у плече і швидко заторохтів, поки кум язика не припнув:
— Чесну правду скажеш чи вже брехати навчений?! А? Відповідай, хлоп'яче.
— Скажу, — без страху відповів хлопчик. — А ви звідки?
— Сердюки ми. Гетьмана Дорошенка! — Свиря вже підсів до хлопчика на лавку.
— Того самого? Петра Дорофійовича? — без здивування спитав хлопчик, і куми розцвіли. Свиря підскочив, Микишку обійняв.
— А?! А! Наша правда, наша воля… Недарма гинули, — радісно.
— А коні ваші де? — спитав хлопчик. — Мама розповідала, що Дорошенкові козаки обов'язково на конях мають бути.
Оце такі паскудні діти — взяти тобі й усю радість враз дурними питаннями заплювати.
— Потопилися коні, — зітхнув Микишка.
— А шаблі де? — не здавався малий.
Микишка був намірився йому і про шаблі, і про пістолі, та настирний Свиря брови насупив:
— Наші початки! Ми питаємо — ти відповідаєш! А потім, якщо вже наша ласка, і ми тобі…
— Питайте, — згодився хлопчик, і куми враз сторопіли.
— Ну… Питай, як лізеш всюди поперед батька в пекло, — штовхонув Свирю Микишка.
— Питаю… — відважився Свиря. Задумався. До малого ближче підсів. — Це… Україна?
— Україна, — засміявся хлопчик. — А ми у Києві, столиці України…
— У Києві столиця? Оце дурня! — не повірив Свиря. — А де край? Край України де?
— Кордони? — уточнив малий. — На заході — Карпати, на півночі — до Новгород-Сіверська, на півдні — Крим.