— Гізєло!
Дівчина вже сіла в авто, коли Гоцик виник перед «тойотою», а Макар ухопився за дверцята.
— Гізєло…
Гізела закусила губку від прикрощів, вийшла з авта.
— Знайшлася? — спитала чогось Гоцика.
— На іспиті не було? — потьмянів той.
Не було. У Могилянці звикли до різких перепадів у настроях незалежних спудеїв — визначення сенсу життя тут не заборонялося, але ігнорування іспитів загрожувало продовженням пошуків поза стінами альма матер. І телефон… Гізелу найбільше тривожив ранковий дзвінок на Любин мобільний. Якщо трубку взяла Люба, то чому мовчала? Якщо ні, то…
— Я боюся, — зізналася. — Раптом з нею трапилося щось недобре?
— Знаєш місця, де її можна пошукати? — спитав Гоцик.
Гізела кивнула. Хотіла щось додати, та Макар не дав. Хмикнув недобре:
— Може, знаєш і метросексуала, якому Люба віддалася?
Офісів Володимира Гнатовича Сердюка — три. Усі в центрі Києва. На Печерську. Один у газовій компанії, де він — почесний голова. За офіційною, звісно, версією. Тут Сердюк зустрічається з діловими партнерами однієї з ним вагової категорії. Другий офіс при благодійному фонді, де він — почесний голова. За офіційною, звісно, версією. Тут Сердюк приймає візитерів щаблем нижче, але теж людей потрібних, тому тут не вичерпуються запаси кави, дорогого коньяку і сигар. Третій офіс — громадська приймальня народного депутата Сердюка — необізнаній людині видався би надто скромним: гола кімнатка метрів тридцяти, шафа з документами, стіл, два крісла, м'який куточок і старий ксерокс на тумбочці біля вікна. Мало хто знав, що гола кімнатка знаходиться в офісному центрі, який від підвалу до даху цілком і повністю належить Сердюку. За неофіційною, звісно, версією.
Саме сюди, до громадської приймальні нардепа Сердюка, Макс і Шиллєр привезли круглого, як гарбуз, лікаря з пластмасовим дипломатом. Широким коридором попереду йшов натхненний «мордодєл» Рома Шиллєр, ввічливо показував напруженому і трохи протверезілому Івану Степановичу напрямок руху, азартно посміхався у передчутті чергового складного завданнячка. Дядько тупцював за ним, непевно озирався, ніяковів від блискучих золотистих табличок на дверях, але тримався — про справу пам'ятав. Останнім ішов похмурий, пригнічений Макс і тільки зараз, здається, починав розуміти, що трагічні події минулої ночі — не гра вигадливої фантазії, не жарт, а страшна, незворотна реальність. Смикнувся. Зупинився. Розгублено озирнувся…
— Господи…
Шиллєр озирнувся — та-ак, завданнячко ускладнюється на порядок. Телефон до вуха, сам уже біля Макса.
— Марто! Зустрінь клієн… шановного Івана Степановича! Чай, кава, повії — жарт! Циґель! — Макса під руку. — Просто мовчи і нічого не кажи. Пішли. Пішли… — потягнув до дверей з табличкою «WC».
Дядько залишився посеред коридору, розгублено зиркав хлопцям услід.
— Чекайте… — гукнув їм у спину. — Я лікар… Якщо потрібна допомога, то я…
Шиллєр через плече дядькові з посмішкою:
— Технологічна пауза. Повернемося за мить. А он і Марта! Біля дядька виникла симпатична, трохи перегодована жіночка років сорока у чомусь не до діла блискучому. Захоплено сплеснула руками, ніби побачила Філіппа Кіркорова… У чомусь блискучому…
— Іване Степановичу! — вчепилася в дядька. — Прошу! Прошу… Чай, кава…
Поки у голій кімнатці Марта безуспішно намагалася напоїти кавою напруженого лікаря, у чоловічому туалеті Шиллєр однією рукою міцно тримав Макса за плече, другою бризкав йому в обличчя холодною водою і нервово наставляв:
— Шок минув. Це добре… До тебе повернулися логіка й емоції. Перше допоможе, з другим боротимося. Логікою! Ти мене чуєш? Е! Е! Вдихни і слухай! Реконструюємо події. Ти — у салоні авта, вона — на мості. Усе! Аут! Ти би не встиг. Не добіг. Ти абсолютно ні в чому не винен! Ти просто попав, Максе. І тут починається найголовніше. Як тільки людина попадає — друзі зникають безвісти, намальовується армія голодних радісних ворогів. Хочеш дати їм свого м'яса?
Макс недобре глянув на Шиллєра. Відштовхнув.
— Я йду… — до дверей.
— Нормальний хід! Я повинен рятувати тебе без тебе? — Рома Шиллєр і не таке бачив. Заступив дорогу. Змінив тактику. — Максе… У тебе шок. Ніякої логіки. Ну, ну, заспокойся. Пусте. Ми боротимося з цим. Логікою. Що від тебе треба? Елементарний фізіологічний рівень — мовчки посидиш у кімнаті, поки ми розкрутимо клієнта, зробимо з цього цукерку, купимо квиток і відправимо до його Сракожопівки, щоби він тут випадково не ляпнув зайвого.