— Я йду! — Макс вчепився в сорочку Шиллєра, намагався пробитися до дверей, але Рома Шиллєр справу знав.
— Пацан… У тебе такий татко… — відбивався. — Мені натякали — добре би прослухати телефонні розмови Сердюка і його родичів. Може, щось випливе і це допоможе обмежити його вплив… А я тобі вночі телефонував… А я тобі — порад на мільйон баксів. Що нам з цим робити, Максе? Якщо хтось чув, твого лікаря-свідка вирахують на раз-два. Кінчай ламатися. Пішли працювати. Не хочеш рятувати себе, рятуй свого тата.
Макс застиг. У раптовій непевній тиші — тільки дзюркіт води з відкрученого крана.
Макс опустив голову.
— …Пішли.
Шиллєр усміхнувся іронічно, глянув на годинник. Аж побілів.
— Блін! І де твоя совість?! За десять хвилин — камери, а я ще й не працював із клієнтом!
Першим вилетів з чоловічого туалету, побіг до голої кімнатки, на Макса лише раз озирнувся: а куди він подінеться з підводного човна, наш розумний трагічний Макс? Нікуди…
Посеред голої кімнатки спантеличений Іван Степанович сидів у м'якому кріслі, однією рукою притискав до себе пластмасовий дипломат, другою двома пальцями з відразою тримав маленьку — і ковтку нема, ну повна дурня! — чашечку з кавою. Хвилин десять намагався пояснити усміхненій, як на плакаті, Марті, що зроду кави не любив, та пані притисла дядька до стіни немалим бюстом, із кокетством зиркнула в очі й прошепотіла, що зробить таку каву, яку дядько ніколи в житті не забуде. Довелося рятуватися від настирної у кріслі, бо біля стіни — небезпека. І тримати в руці оце чорне пійло, добре, що на один ковток.
Іван Степанович для годиться сьорбонув кави, глянув на людей у кімнатці: на дивані сидів безпорадний, думками далеко, Макс. Біля вікна шушукалися Марта з Шиллєром.
Дядько кахикнув. Шиллєр озирнувся, красивим жестом намалював у повітрі — хвилинку!
До Марти:
— Я притримаю шефа! Він повинен з'явитися в кульмінаційну мить. Як Дід Мороз опівночі. Бац — і всі в шоці!
— Ромо… А раптом з'ясується, що цей лікар… аферист чи взагалі кримінальна сволота, а ми… А Володимир Гнатович йому допомагатиме…
Шиллєр звів брови й обернувся до дядька — н-да?..
— Ти мариш, Марто! Глянь на нього. Він з дружиною через серветку цілується! І взагалі — не відволікай мене своїми вигадками. Діємо так… — На годинник. — Зараз будуть камери. Ти сідаєш за стіл і як помічниця народного депутата Сердюка приймаєш прохача… Тобто — візитера. Те, се… Як життя? Проблеми? А які? Клієнт виливає на тебе своє гівно, а ти сумно посміхаєшся… Не переплутай — обов'язково сумно посміхаєшся і з болем у голосі запевнюєш клієнта, що він прийшов туди, де чують голос народу, і таке інше…
— Це я і без тебе знаю. — Марта супила лоба, запам'ятовувала. На Шиллєра з сумнівом глянула. — Ромо… А яка у нього проблема?
— Не знаю. Яка різниця? У них завжди будуть проблеми…
— А раптом… ця проблема не має суспільної ваги? Ну… Приміром, жінка його кинула чи сусід паркан завалив… Володимир Гнатович нас…
Шиллєр нервово глянув на годинник, пробив у Марті дірку гострим оком.
— Значить, зроби так, Марто, щоб у нього з'явилася суспільно вагома проблема! Я замість тебе працювати не збираюся! Циґель, пані. Сідайте до столу.
Шиллєр крутнувся і побіг до дядька. Видрав чашку з кавою, принюхався — туфта! Не зрозумів — чому туфта? Кава у Марти… Знову принюхався — за-араза! Від чашки з кавою дядьковим горілчаним перегаром тхне. Жуйку! Терміново! На метр відійшов, оцінив картинку — ну, так… на трійочку. Драматизму в очах малувато. Капелюха на дядьковій лисині поправив, мить подумав… Зняв — хай полежить на дивані. Макс постереже. Присів перед дядьком, в очі зазирнув:
— Іване Степановичу… Зараз буде телебачення і ми…
— Що?! — дядько аж підскочив. До дверей. Та Рому Шиллєра такими дрібницями не зупинити.
— Унікальний шанс! Уся країна дізнається про ваше село…
— Райцентр!
— Чудово! Райцентр, так райцентр! Ви на екскурсію до Києва приїхали?
— Біда пригнала! — зовсім розгубився дядько. — Лікар я. І в нашому райцентрі…
— Стоп! — Рома Шиллєр затулив дядькові рота долонею, під руку та до крісла. — Отут і починається незбагненне таїнство. По секрету — у нас тут свої забобони. Про свою проблему треба казати лише раз! Але тому, хто допоможе її вирішити. Сідайте у крісло… Марто! Де камери?
— У коридорі.
— Запускай!
— Ви готові? — дядькові.
Дядько хоробро кивнув і відчинив на колінах пластмасовий дипломат. До кімнатки тихо влилися три оператори з камерами, Марта напружилася і сумно посміхнулася.