На порозі миттєво виникла Марта. У руках — розгорнутий блокнот, олівець, в очах — псяча відданість.
— Ти документи Івана Степановича…
— Так!
— Дій! За годину в районній лікарні мусить бути світло, а ще письмові гарантії від адміністрації, райенерго і цукрового заводу, що ні за яких умов електрику в лікарні не вимкнуть. — Креше вогонь з каменя. До дядька. Руку протягує. — На все добре, Іване Степановичу. Радий вам служити. З народом ми будь-яку битву виграємо.
Дядько з крісла підхопився, руку потис.
— Дякую… Від всього району дякую, та з Києва не поїду. Як мені з дому подзвонять і скажуть, що ті корупціонери усе чисто зробили, як ви наказали, тоді уже…
— Що ж… Годину можете перепочити у цьому кабінеті. Чи Марта організує вам екскурсію столицею. А за годину вам зателефонують з дому… Повірте.
— Вірю, — усміхнувся лікар. Диво. Раз-два — і справу вирішено. А він знав — у центрі швидко розберуться.
Марта зникла, Сердюк ішов до дверей, і Івану Степановичу раптом захотілося сказати щось душевне і тепле, аби подякувати народному обранцеві, бо, певно ж, зайнята людина, а знайшов час, вислухав простого лікаря з району і став на захист лікарні.
— Синочок такий у вас… гарний хлопець, — сказав Сердюкові у спину. — Оце тільки з дівчиною в нього… учора уночі…
Бац! В яблучко! По яйцях! Сердюка аж скрутило біля дверей. Незграбно обернувся, подивився дядькові в очі, наче намагався зрозуміти, що саме той бачив і знає, та на пряме запитання не наважився, інтуїція підказувала — не можна, зав'язнеш по вуха.
— Я попрошу Марту, щоби вона допомогла вам з квитком і довезла до вокзалу… — пробелькотів і вискочив з голої кімнатки.
Перелякана Марта бігла за шефом з розгорнутим блокнотом у руці. Розлючений Сердюк нісся коридором, мізки вже працювали. Година часу. П'ять хвилин на дії, п'ятдесят п'ять на прийняття рішення. Велика гра? Здається, так. Подати електрику до райлікарні і тим врятувати Макса… Адміністрація, райенерго — порожні звуки. Зв'язуватися треба з власником цукрового заводу — він хазяїн району, йому всі служать. І тут — заковика. Власник цукрового заводу Ростислав Коноваленко — його колишній комсомольський шеф, персональний ворог з тридцятирічним стажем. No connect!
— Де Макс? — Марті на ходу.
— Поїхав додому.
— Шиллєр?
— Продивляється матеріал, відзнятий телевізійниками.
— Івана Баклана, нашого мента славного! У мій ресторан. За півгодини. Сама…
— …на зв'язку! — підхопила із завзяттям.
— Дурепа! Дослухай, а потім… Сама при цьому лікареві. Поки я не зателефоную — абсолютна ізоляція від суспільства. Тільки ти і він, як Ромео і Джульетта. Зрозуміло?
— А що мені з ним робити?
— У шашки грати! — люто. І вискочив з коридору.
Мізки працювали. Якщо після тридцяти років мовчазної ненависті він зателефонує Коноваленку і, ніби нічого не сталося, попросить увімкнути електрику в райлікарні, той, скоріш за все, не відмовить — добре знає можливості Сердюка. Скільки зажадає за послугу? Не важливо! Сердюк не звик платити по рахунках. І принижуватися перед Коноваленком не буде. Звичайно, якби не ця ідіотська номінація «Сірий кардинал», він би вчинив простіше. Наприклад, викликав до себе когось із міністерства енергетики і просто наказав врубити хворим лампочку, але все зводилося до того, що світ має знати, завдяки кому в райлікарню повернулася цивілізація. І звіряча інтуїція підказувала — дядько потрібний. Він ще згодиться, коли мова заходитиме про добрі справи народних обранців. А на шляху — Коноваленко.
Сердюк швидко дійшов до автівки. Водія — геть. Сам за кермо. По газах. Мізки працювали. Можна нейтралізувати, як любить казати мент Баклан, самого Коноваленка. Ну, їй-богу, скільки років можна тремтіти від люті? Не діти давно. Спокою хочеться. Хай спочине з миром… Ні. Мало часу. За годину просто фізично неможливо нейтралізувати Коноваленка й увімкнути електрику в лікарні.
Мізки працювали. А якщо нейтралізувати лікаря? Макс буде у безпеці, а номінація «Сірий кардинал» мине під знаком негативного підкилимного впливу заради власної наживи. Недобре. Рома Шиллєр має рацію: треба видаватися «сірим кардиналом» інтересів простого люду.
Довіритися інтуїції. Ніколи не зраджувала. А що інтуїція каже? Мовчить? Діяти в лоба! Доконати і розорити злопам'ятного Коноваленка. Просто зараз відрядити в район бійців з охоронної фірми. Захопити райенерго і врубити вже світло тій лікарні. Позов на Коноваленка — через жадібного бізнесмена в лікарні мруть хворі. Блискавично, але… Хто дасть гарантії, що Коноваленко не піде ва-банк? Не розпатякає на увесь світ про зґвалтування тридцятирічної давнини… Після того Сердюк угору під крилом Перепечая пішов, а Коноваленко скнів до часу. Так було, а Ростик обов'язково розкаже про політичні переслідування комуніста-ґвалтівника Перепечая, ніби не сам для нього по горілку бігав. Перевіряти ніхто не буде, та і як — Соня мертва, а от він, Володимир Сердюк, одружений з донькою ґвалтівника Перепечая. Недобре. Не можна Коноваленка напряму чіпати.