«Як його знайти?» — подумав Гоцик.
— У «мазераті» номери з трьома вісімками, — Макар уголос.
— Звідки? — не повірив Гоцик.
— Запам'ятав… Коли Люба на нього чекала, а ми… за пивом ішли. Три вісімки. Знак нескінченності. Четверту цифру не згадаю…
— Ти знав і увесь цей час мовчав?! — Гоцик ладен був знову відтягнутися на Макаровій пиці.
— Тільки зараз… згадав, — без брехні відповів Макар, показав на розбите обличчя. — Після того як ти мене…
— Кінчай скиглити, Макаре, — сказав Гоцик.
І — ніби нема стін. Повітря. Думки, як цеглинки, одна до одної свої стіни складають. До ранку дома почекати — раптом Люба з'явиться. Зранку до Макарового однокурсника Вітька Дрозда. Дрозд будь-яку базу розколупає, а Макару з Гоциком небагато треба — за номером автівки знайти у ДАІшній базі привабливого метросексуала. Ім'я, по батькові, прізвище і — головне — адресу. Жодних дурниць. Так не буває, щоби у великому, навіть такому великому, як Київ, місті без сліду загубилася дівчина. Хтось же повинен захвилюватися? Могилянка? Ті восени згадають. Гізела? Нормальна дівчина, лишила свій мобільний і просила зателефонувати їй в Іспанію, бо дуже переймається, що Любу відрахують.
— Може, Любиній матері зателефонувати? — озвучив Макар останню на цей день безглузду думку, і ніби йому у відповідь задзеленчав стаціонарний телефон у кімнатці.
Гоцик зняв слухавку, почув голос Любиної мами, почав брехати:
— Ні, все нормально. Люба мобільний загубила. Чи вкрали… Вони у Могилянці якийсь перформанс готують… А вона сьогодні зранку вам телефонувала. Щось із зв'язком. Добре. Ми їй передамо. Добраніч.
Слухавку поклав, постановив:
— Я теж покидьок.
З тією думкою лежали-курили до ранку. Люба не з'явилася. А коли сонце ще вмивалося у Дніпрі, у двері постукав сусід і повідомив:
— Роза померла… По червінцю, якщо не жадні…
Весь день до сутінків Люба просиділа на камені біля Дніпра. Думки-сумніви верещали-боролися за право диктувати їй настрій і вчинки, та врешті безпорадно скупчилися в яскраву пульсуючу кульку біля серця, і тільки одна — гірка, нещадна — відчайдушно пливла свідомістю і не хотіла тонути, як Люба у Дніпрі. Чому Макс не кинувся у воду за нею вслід? Чому її врятували двійко незнайомих хлопців, а не він? Бо, певно, ті незнайомі хлопці не змагалися у Дніпрі серед ночі на швидкість? Певно, тільки заради неї занурилися у темну стрімку безодню і витягли на холодні сходи набережної… Чому не Макс? Де був Макс, коли вона захлиналася і ковтала брудну дніпровську воду?
Була би логіка, знайшлися б і відповіді. Спалахнули б емоції, розворушили би логіку… Та крім нещадного запитання — геть нічого: мертва туга огорнула всі інші почуття, приспала до часу.
Була би логіка… Не любив? Не любив Любу так сильно, щоби забути про власне життя заради неї? Себе плекав у тому коханні? Перелякався? Занервував? Розгубився у першу мить?.. Але ж була мить друга, третя… І очевидна, страшна картинка — дівчина у Дніпрі.
Еге-ге… Була би логіка…
Люба задихнулася, бо з очевидною ясністю навіть не відчула, побачила: незбагненна гармонія позаду. Безмежне, як Всесвіт, божевільне кохання, дивне єднання душ і тіл не повернуться, хай би як вони з Максом не намагалися забути ту літню ніч. Дніпро розкидав на різні береги.
Та й чи хоче вона бачити Макса? Брови звела — бачити не обов'язково. Принаймні в цю вечірню годину очі зупинялися і вже не лякалися, відпочивали на дніпровській хвилі. Бачити не обов'язково. І чути. Зрозуміти би — чому лишив її одну посеред Дніпра?
Люба раптом згадала тата. Заціловував-лоскотав доньчині шиї колючими вусами, так любив своїх дівчаток. Щодня з лікарні — поважний стоматолог, — а вони з сестричкою біля порогу. Що татко приніс? І у татковій кишені обов'язково знаходилося щось смачненьке. У Бога вірував, дітей того вчив. На Різдво всідалися біля столу, і спочатку татко з мамою, а потім уже й вони з сестрою малювали чорною тушшю листівки-вітання з усміхненими янголятками в українських вишиванках і віночках на кучерявих голівках. Сріблили янголяткам крила, писали натхненно:
Де заблукав татків янгол, коли сонячного дня на очах у дітей він розчахнув вікно, заліз на підвіконня у черевиках і спокійно зробив крок у прірву? Де? Та головне — чому?
Люба ніколи й нікому не розповідала про самогубство батька. «Помер», — коротко відповідала, та запитання «чому?», яке світилося в очах у всіх, хто зібрався проводити тата в останню путь і скорботно проніс труну повз церкву, й досі не відпустило. Гризло, гризло, й у вечірніх сутінках біля Дніпра Люба раптом знайшла більш-менш прийнятне пояснення. Вона ж і сама… Сама так відчайдушно хотіла померти в ту довгу мить, коли летіла з мосту в Дніпро. Померти, аби зберегти навіки відчайдушну безвихідь свого кохання. Померти без страху, що гріх. Подвиг в ім'я любові. І коли смерть погодилася з Любиним бажанням… Коли рот залило водою… Настала друга мить. Розшматувала романтичну лузгу, намалювала чорним — хліб, земля, мама, хрест на татовій могилі, небо над розбитою бруківкою Андріївського… І Любі відчайдушно захотілося жити.