Шкода, що досвід прийшов тільки зараз. Шкода, що Люба не взнала його перед тим, як тато у черевиках заліз на підвіконня і зробив крок у прірву. Люба сказала б йому, що перша солодка божевільна мить не нескінченна — минає, а смерть — не вихід. Вхід.
— Привіт. — За Любиною спиною почувся дивний дівочий голосок — тихий, хриплуватий, але не грубий, і Люба чомусь страшенно зраділа. Озирнулася — нікого. Ледь розігнула затерплі ноги, зіп'ялася і тільки тепер побачила у густих сутінках худорляву чорняву дівчину у квітчастих, схожих на чоловічі сімейні труси шортах і білій майці.
Дівчина усміхнулася, наче констатувала для себе якийсь дуже важливий факт, подмухала собі на долоні і почала щосили терти плечі.
— Не мерзнеш? — спитала Любу.
Люба знизала плечима — ні. Закусила губку: «Дивна дівчина. Щось у ній таке…» Придивилася: на наркоманку схожа. Точно. Навіть у темряві видно: худа, аж світиться, бліда шкіра хворобливого зеленуватого відтінку, рухи занадто метушливі, губи ті смикаються — чи всміхається, чи розридається зараз.
— А я мерзну, — сказала дівчина.
— Ну і мерзни. — Люба й сама не розуміла, звідки в голосі агресія взялася. — Мені байдуже.
— Так, так… — розсміялася дівчина. — Джульєтти не виростають.
Люба завмерла, вороже подивилася на незнайомку. Та знову розсміялася.
— Цілий день за тобою спостерігаю…Розчарувалася в коханні?
— Звідки спостерігаєш? — ще більш насторожилася Люба.
Дівчина дужче розтерла долонями плечі, показала на невеличкий катер при березі — гойдався, ніби погоджувався: так, спостерігала. «Який гарний катерок», — усміхнулася Люба. Ото би сісти на палубі, звісити ноги у воду — і хай за спиною тихо бурчить мотор, везе без мети, мов у рай.
— Гарний катерок, — вголос.
— Можеш пожити зі мною, — просто запропонувала дівчина і перша пішла до катера.
— На катері?
— З тиждень, — відповіла.
— А як тебе звати? Я Люба, — ледь устигала за дівчиною.
— А я забула своє ім'я. Називай як заманеться. Мені навіть цікаво, як ти мене обізвеш.
— Чого це своє ім'я забула? Проблеми? Колешся? — Люба їй на ходу.
Дівчина зупинилася вже біля катера, розреготалася:
— Нема у мене проблем. І не колюся.
— Обличчя таке… бліде. Аж зелене…
— Я з реклами про прострочені продукти. Наочний приклад. «Дивися, що їси, на те тобі мізки!»
— Чому мізки? Може, очі?
— Ні, ні… Саме так. — Заскочила на катерок. — Очима, а також руками, ногами, серцем і всім іншим командують мізки. — Махнула Любі. — Стрибай до мене.
Люба вже набрала повні груди повітря і раптом побачила між бетонним причалом і бортом катерка чорну смугу дніпровської води. Задихнулася.
— Злякалася? — гукнула з катерка дівчина.
Люба махнула їй у відповідь — не відволікай!
— Торохтиш, як галка, — прошепотіла. — Зараз я, зараз…
Розігналася і щосили полетіла над чорною смугою води.
— От бачиш! І не страшно, — сказала дівчина.
— Та як же мені тебе називати? — Люба стояла на палубі катерка і ще не вірила, що поборола раптовий незбагненний страх.
— Галка! — розреготалася дівчина, потягла Любу по драбині вниз, у черево катерка.
Не змовкала: плани чіткі й зрозумілі — поїсти, до ранку спати, а зранку катером — до Десни. Можна Дніпром, можна Десенкою. Десенкою краще, якщо душа занудьгувала. Хай збентежиться і підкориться красі острівків, порослих очеретом берегів і тихих заплав. Синє — над головою й під катерком. Навкруги — свіжо-зелене, як вічна надія. Тут і зараз, кажуть, знаходять козацькі шаблі та загублені підкови козацьких коней з особливими мітками. Мати б собі одну таку для оберегу.
Галка колотила гарячий чай, ламала круглу хлібину, викладала на тарілку порізаний сир і усе це гарненько тулила на маленькому столику, прибитому до стіни, як у купе поїзда. Люба сиділа на твердій дерев'яній лаві біля столу і ловила себе на геть божевільній думці: що їй добре — гарно і затишно — у цьому крихітному, схожому на склеп приміщенні, разом із незнайомою говіркою дівчиною з фантастичними планами.