— Десенкою… — засумнівалася. — Так просто? Ти… так працюєш? Чи… живеш?
— Мені так… треба, — відповіла Галка, вмостилася на такій само твердій дерев'яній лаві навпроти Люби. Постукала долонею по лаві.
— Тут спатимемо. Попервах незручно, але виходу нема.
«Виходу нема. Тільки вхід!» — промайнула недоречна думка, і Люба знову згадала тата.
Галка швидко подзьобала хліб із сиром, заковтнула півчашки чаю і заснула на лавці. Люба й собі лягла, відчула під спиною тверду деревину. «Як у труні», — подумала без страху і знову з подивом усвідомила, що їй не хочеться йти з катерка. І за тиждень, певно, не захочеться. З іншого боку: тижня, мабуть, достатньо, щоб надихатися свіжим повітрям, несподіваною свободою, врешті отямитися від божевільного падіння в Дніпро, згадати реальність і побачити в ній своє місце. Могилянка… Зателефонувати мамі… Костянтинівська… Макар із Гоциком… І він… Макс.
Як довго може тривати страшне запаморочливе шаленство? Тільки в середині наступного після нічної пригоди дня Макс раптом усвідомив головне — Люби більше нема. До того — як у мареві: кудись мчав, телефонував, сіпався, пояснював, біг, знову телефонував… І тільки в коридорі батькової приймальні холодний розум врешті струсив із себе залишки розпечених, деформованих емоцій, і Макс жахнувся — Люби більше нема?
Ледь висидів у голій кімнатці — тут рятували його. Тому що він не врятував Любу. Істеричне «чому?» роздирало на шматки, пам'ять нагадувала страшну відповідь: тому що в першу мить після неймовірного Любиного польоту в Дніпро він перелякався і просто не повірив власним очам, а в наступну… поховав її. Глянув у темну воду, нікого не побачив і поховав. Крапка. Все інше і далі — уже після того, як Макс подумки поховав Любу.
Що за муки — розбиратися з логікою власних вчинків. «Чому?» не відступало. Чому він поховав її, навіть не спробувавши врятувати? Чому не кинувся у воду, адже з берега він міг просто не розгледіти, як вона борсалася, рятувалася, але так і не спромоглася доплисти до берега. А може, навпаки, плила до берега, та раптом побачила, як він вскочив у «мазераті» і на шаленій швидкості помчав геть, розгубилася, втратила сили… А раптом вона допливла? Приміром, до Труханового острова? Раптом усе це — божевільний дикий жарт? Макс може мучити питаннями не тільки себе. Є свідок. Свідок є. Лікар Іван Степанович. І… як? Як спитати? Торкнутися плеча і: «Ви, часом, не бачили — та дівчина, що вийшла з мого авта, побігла на міст і зірвалася в річку, — вона загинула чи виплила?» Ото ж і воно. Як спитати?
Макс вискочив з голої кімнатки батьківської приймальні, помчав до пішохідного мосту. Зупинив «мазераті» під мостом, глянув з салону на галасливий, переповнений відпочивальниками Труханів острів… Дарма приїхав… Дарма. Наче злочинець на місце злочину. Жива чи мертва — її тут нема.
Голова обертом. Погнав до центру. Холодний розум, як майстерний фотограф, підкинув об'єктивні кадри минулої ночі, залишивши простір істеричним емоціям. І що тепер? Що тепер? Як він без неї?.. І вже не «чому?», а «за що?!».
— За що мені все це? За що? — кулаком по керму. «Мазераті» — юзом. Перелякався. Загальмував просто посеред дороги на Парковій алеї. З двох боків машини — суцільним потоком, ДАІшні камери стеження… Ніхто навіть не посигналив. З «мазераті» краще не зв'язуватися. Мовчки об'їжджали несподівану перепону, і тільки старий дід на «жигулі» не втримався, висунувся у вікно, загорлав:
— Козел! Щоб тобі бандюки всі фари побили!
Краще би побили. Макс увімкнув аварійку, витримав паузу і, ніби нічого не сталося, припаркував «мазераті» на узбіччі. Як довго може тривати страшне запаморочливе шаленство? Люба казала: «Авто — така омана. Ми мчимо, та недвижні. Ми прагнемо до мети сидячи…»
Вийшов з «мазераті», тицьнув у кнопку сигналізації. Далі пішки — слухняні ноги понесли дурну голову до Європейської площі. Ще півроку тому, у Лондоні, вештаючись по Сохо в районі Карнабі-стрит, він вдивлявся в обличчя продавців маленьких пафосних крамничок, більше схожих на інопланетян, і думав про те, що це перенаселене вируюче місто навіки лишиться для нього чужим, тимчасовим притулком. Згадував дім, розповідав друзям-англійцям: у Києві відпочиває душа кожного, хто сюди приїздить. І ось тепер ішов знайомими вулицями, дивився на безперервний потік людей і машин і відчував себе так само гидко і загублено, як і на блошиному ринку Портобелло чи біля Італійського ставу в Гайд-парку. Усі великі міста однакові — людським почуттям місця нема, нескінченний рух, як видимість Грандіозних планів без сенсу і реалізації. Мчимо, та недвижні. Омана. Як авто.