— Що це?!
Запаморочилося. Картинки темні — вниз, до води, померти…
— Коли ж посміхнешся, Любо? — гукнула Галка від штурвала на палубу. Усі вибухи Любиних емоцій пропустила за справами.
Розгубилася. Туман враз розсіявся. З берегів сонце віддзеркалюється: від вікон, від бань золотих.
— Галко! Хіба до Десни вниз за течією?
— Ні, — конкретна. — У мене справа на хвилину, а потім подамося до Десни.
— А… Добре. — І зникла радість.
Над катерком мости — пішохідний, міст метро, Патона. Всілася посеред палуби, коліна до грудей. Події страшної ночі й досі не склалися в єдину логічну картину. Щось дуже важливе випадало з пам'яті, і Люба ніяк не могла пригадати, що саме. Ніч. Вони з Максом їдуть набережною… Любі весело до болю… Вереск гальм. Ось вона біжить мостом… Ні! І Іе це… Щось інше… Той день, тільки раніше… Сонце. Пагорб біля Співочого поля. На сцені вусатий гуцул грає на баяні. Слухачі на зеленій траві.
— Сьогодні ввечері на нас чекають мої батьки, — сказав Макс. — Ти їм сподобаєшся.
Вона не відриває погляду від вправних пальців гуцула-баяніста. Киває. Кладе голову на Максове плече.
— Дивись… Це мама і тато біля Ейфелевої вежі. — Макс показує екран мобільного. Сміється. — Я спеціально поставив це фото на виклик з дому. У батьків тут такі напружені обличчя, ніби за ними стежить мафія.
Люба кидає швидкий погляд на екран мобільного. Напружені обличчя? І задихається. З екрана Максового мобільного на неї дивляться гладка хазяйка, що їй Люба підклала голки у крісло, та її вічно похмурий пихатий чоловік.
— Любо…
Любі стає смішно. Смішно і весело до болю. Всередині, як у порожній кімнаті, до відлуння у вухах колотиться щось дзвінке як мідяк. Вона ж розуміла… Розуміла, хоч вірити не хотіла, — гармонія їх кохання з нетутешніх реалій. Вона іншого зрозуміти не могла: що ту гармонію знищить.
— Любо…
— Так, дуже напружені обличчя.
Обхопила Максову руку, притулилася.
— Ти їм сподобаєшся, — повторив Макс. — У мене класні батьки.
…За мостом Патона катерок розвернувся і подався назад, у бік Десни. Люба здивувалася, пішла до Галки.
— А як твоя справа?
— Вже, — відповіла Галка.
— Так ми ж… ніби…
— Я ж у твої справи не лізу, — усміхнулася Галка. — Чуєш? А хочеш, я навчу тебе керувати катером?
Люба уявила себе біля штурвала, чомусь у білій бейсболці та білих рукавичках. Розсміялася:
— Давай. А складно?
— Приблизно те саме, що керувати своїм життям, — сказала Галка. Раптом усміхнулася здивовано. — Дивись! — показала на правий берег. — Чоловік літає…
Люба озирнулася на правий берег, але побачила лише легкі хмаринки над Володимирською гіркою.
З чагарнику на дніпровському схилі поблизу Поштової площі Любу спершу побачив Микишка. На сторожі стояв, поки кум Свиря біля лікаря вошкався, усе озирався та добру гілляку в руці стискав. На Дніпро глянув…
— Гетаут, — здивувався. — Чуєш, куме Свиря? Онде Гетаут посеред Дніпра.
— Тобі, куме Микишко, та дурна баба ввижається, бо не така ж вона дурна, щоби знову в Дніпро скочити. А якщо дурна, так хай уже, прости, Господи, топиться.
— Не скочила… На дивному човні стоїть. І біла спідниця тріпотить.
Свиря не повірив. Розігнувся від лікаря, що лежав на траві, придивився.
— Ні, не Гетаут, — засумнівався. Ногою — гуп! Над землею злетів… Вдивився. Таки Гетаут. Сумна. Хай… Хай посумує — через неї Свиря мало Божий дар не втратив.
На землю опустився.
— Ти, куме Микишко, на Гетаут не дивись. Бо зараз з човна у Дніпро плигоне, а ти за нею. А нам, куме, доброго чоловіка врятувати б, а не бабів негодящих!
Біля лікаря присів, чистої землі у долоню, слини, змішав і до дядькових ран прикладає з молитвою. Микишка поруч присів. Дядькового лоба торкнувся.
— Лихоманить бідолашного, — Свирі. — Оце би пороху гарматного з горілкою навпіл розвести, щоби випив. Враз би лихоманка відскочила.
Іван Степанович ледь напіврозплющив очі, подивився на кумів:
— Де це я, хлопці?
— О! О! — Свиря підскочив, Микишку в бік штовхає. — Помогла рідна землиця.
Микишка брови насупив, Свирю відштовхнув, дядькової руки торкнувся:
— Не тривожся, добрий чоловіче. Серденята ми Дорошенкові. Ти нас хлібом із салом пригощав. Чи забув?