— Не забув, — прошепотів Іван Степанович. — Де це ми?
Свиря до дядька нахилився. Хвалиться:
— З бусурманського лігва тебе витягли. Отут від погоні хоронимося. Як сонце сяде, я до злодійського лігва повернуся… Червоного півня підкину… Спалю іродів, хай би вічно у пеклі горіли.
Дядько зціпив зуби, застогнав, за Микишчину руку вхопився, через силу сів.
— Е, не бери, хлопче, гріха на душу. Не допоможе…
Микишка поруч із дядьком всівся.
— Кажи, поважний чоловіче, яку поміч можемо тобі покласти? Все зробимо.
Дядько озирнувся.
— А дипломат мій де? Торба?.. — Зблід, згадав. — Оце біда так біда. Спалили бандюки мої папери… Хоч справа й зроблена, а папери згодилися б. От біда. Треба вже якось з цього центру вибиратися.
Свиря носом повів.
— І сало з хлібом пропали? Оце біда. Бо як згадаю, поважний чоловіче, твоє добре сало…
І ну розписувати, як вони з Микишкою понад триста років сала не нюхали, як з Дніпра витягли бабу в білій спідниці, а потім, певно, Свирин ніс їх до дядька тієї ночі привів.
Іван Степанович слухав дивну розповідь, на кумів насторожено зиркав — от і видно, що добрі хлопці, білявий б'є себе в грудки, що на собі його з полону виніс, та таке верзуть, мамо рідна, що острах бере. Може, божевільні якісь? Чи… теє — сектанти? Одежина чудна.
Про дівчину почув. Брови насупив. Чи не про ту дівчину його всю ніч з кулаками розпитували? Напружився. Згадав квадратну щелепу Коноваленка, наполегливе: «Бачив, як син Сердюка дівчину до самогубства довів?» А Іван Степанович бачив, як дівчина у білій спідниці з розкішного авта вискочила, щось хлопцеві крикнула і побігла по мосту. А далі Іван Степанович про свою лікарню згадав і пішов до хлопця, аби розпитати, як до міністерства енергетичного дістатися.
— Чуєте, хлопці, — обережно. — Так, кажете, дівчина в білій спідниці з мосту кинулася?
— Кинулася, дурна баба, — підтвердив Свиря. — А ми її витягли. Врятували душу від гріха смертного, хоч бусурманка нехрещена. Гетаут зветься.
Іван Степанович задумався. Щось дуже відверте і давно забуте, ніби з дитинства, було в цих дивакуватих хлопцях у полотняних сорочках. І не повірити б… Про врятовану дівчину. І совість не сіпала б. Та вони, бач, його, непритомного, від справжніх бандюг врятували, бо він їх хлібом із салом пригостив. І як після цього додому переможцем повертатися? Хвалитися, що добився справедливості й електрикою лікарню забезпечив? Та хіба це зробив він, лікар Гусько? Депутат зробив. Володимир Гнатович Сердюк. А ті бандюги хочуть його знищити. Це ж ясно, як ангіна, — довго мудрувати не треба. І що робити? Додому їхати?
— Чуєте, хлопці, — оце каже, а самого ще й досі сумніви крають, по слову цідить. — Треба одну хорошу людину… про біду… попередити.
— Зробимо, поважний чоловіче, — кивнув Микишка.
— Іван Степановичем кличте, — остаточно вирішив.
— А я Свиря! А це кум мій, Микишка, — проторохтів Свиря. — Серденята ми Дорошенкові.
— От і познайомилися. — Лікар спробував підвестися, та не зміг, тільки зубами скреготнув.
Гоцик перестав шукати причини, чому він досі шукає Любу. Заборонив сумнівам точити мозок і враз заспокоївся — механіка, прості рухи, йти і довбати хоч би й пам'ятник Сковороді на Контрактовій, як знадобиться. Для мети думки зайві — механіка, прості рухи аж до тих пір, поки на власні очі не побачить її. І якщо невпинним внутрішнім гризотам так хочеться зрозуміти, чому Гоцик все-таки шукає Любу, він подумає про це пізніше… Коли знайде її.
Зранку, поки Макар валявся на килимі, змотався до Подільського райвідділу міліції, де йому ввічливо пояснили — шукати дівчину візьмуться через три доби після зникнення, а до того…
— Тоді продивіться ваші дані про надзвичайні події, — наполягав Гоцик. — Позаминулої ночі… Рудоволоса дівчина. Така висока, струнка… Ніде не…
Не значилася. Зітхнув із полегшенням, помчав на Костянтинівську Макара мобілізовувати. Од радості по дорозі накупив пива і половину випив, поки добіг.
Механік Макаров досі шукав Любу, щоби зрозуміти, як довго Гоцик збирається шукати її. Він не посоромився б віддати Гоцику першість у будь-якій справі — здатності красиво напиватися, завойовувати дівчат, розмірковувати про себе, унікального, у контексті Всесвіту чи просто нахабно розлягтися на увесь диван, що призначався мінімум для двох, — але не в пошуках Люби. Ні… Люба — то їхнє спільне, єдине, що й досі об'єднує. Як диван у двадцятисемиметровому космосі на Костянтинівській. Макар для себе вирішив, що Гоцик, певно, просто кохає Любу, хоч і не зізнається собі у цьому. Але… Він теж — щось таке… І в нього більше цих… преференцій… У будь-якому разі, не Гоцика, а його, Макара, Люба попросила про той неймовірний і, мабуть, кращий у Макаровому житті секс.