— Треба, хлопці, треба, — кумам, ніби ті противляться.
Так-сяк із хащів на людну місцину вибралися, запитали першого-ліпшого:
— До військового шпиталю як дійти?
Куми лише бровами грали, так цікаво перехожий шлях показував.
— На Поштовій площі сідайте у метро, до площі Льва Толстого. Перехід на станцію «Палац спорту», і до станції «Печерська».
— Що це — метро? — спитав Свиря лікаря.
— Поїзди під землею. — Лікар ніяк не міг звикнути до дивних помічників. — Досить уже, хлопці, придурюватися.
— Під землею?! — Свиря. — Свят, свят. Ми під землю доброю волею не підемо.
— Не підемо, поважний чоловіче, — підтвердив Микишка, і трійця почвалала уздовж Дніпра аж до Лаври. Від Лаври, підказали люди, на гору і все прямо, так до шпиталю й доберетеся.
Шлях неблизький. Куми, знай, тупають — не звикати, а дядько зовсім ослаб. За ребра рукою тримається, втомився, та знаку не подає. Коли відставати став, куми перезирнулися, попід руки його.
— Ти, поважний чоловіче, не тривожся. Знайдемо ми тую добру людину. Знайдемо і попередимо про зраду. На те — сердюки, — Свиря.
— Сердюки? А казали — серденята? — лікар йому слабо.
— Серденята, вояки Дорошенкові. А як язик ліпиться, то сердюки. Так і записані. Свирид Сердюк та Микита Сердюк.
— Оце диво. А депутат той… До якого спішимо… Теж Сердюк…
Свиря од такої новини над землею звився.
— Егей! Чув, куме Микишко? Чув?! Та кинь поважну людину, хай вже відпочине від нашої помочі! Чув? Не перевелися сердюки! Наша правда, наша воля! — літав над Микишкою.
Микишка обережно всадив лікаря на траву, усміхнувся.
— Точно Сердюк? Часом, не брешете з переляку, вибачайте на слові?
Лікарю не до брехні. Дивиться й очам не вірить — літає перед ним хлопець, метрів три вже набрав. Руку до серця приклав.
— Хлопці… Годі вже мене лякати. І так душа у п'ятах. Хто ви такі?
Куми перезирнулися. Чудний чоловік. Скільки разів йому повторювали. Як Петра Дорофійовича Дорошенка гетьманом обрали, так він і створив серденятські загони. Серед серденят Свиря з Микишкою не останніми були. Загинули… У році тисяча шістсот шістдесят восьмому від Різдва Христового.
— Коли?! — лікар вухам не повірив.
— Триста сорок рочків тому.
— Так це ж ви…
— А-а-а, — зітхнув Свиря. Опустився на землю біля лікаря.
— Недовго пожили.
— Зате славно, — сказав Микишка. — У Десні потопилися й оце до сих пір при деревах спали.
— А нині Господь всемогутній пробудив. Ходимо між люди, роздивляємося, що з Україною сталося, та тільки не всі нас бачать, — Свиря. — Чиста душа бачить, а грішна — ні…
Лікар потер лоба:
— Не брешете?
Куми перехрестилися.
— Ні, поважний чоловіче. Чесну правду кажемо.
— Я вас бачу, — сам собі здивовано сказав лікар.
— Не лише ти… Багато світлих душ, — відповів Микишка. — І Гетаут бачила.
— Що ти все про ту Гетаут: — розсердився Свиря. — Негодяща баба! Ми її з Дніпра витягли, а вона й доброго слова не мовила. Оце навіть не розумію милість Божу до тієї Гетаут.
Іван Степанович згадав про свої нічні поневіряння, заспішив — треба встигнути народного депутата Сердюка попередити. Вперед пішов. Куми услід.
Макс дивився на незнайомого міцного хлопця, та бачив тільки прикурену цигарку в його руці.
— Вогню не знайдеться? — повторив Гоцик.
Макс закусив губу й опустив голову. Тисячу разів він уявляв, що колись у його житті станеться банальна до виску ситуація, коли до нього підійде фізично значно сильніший чоловік і попросить прикурити. І це означатиме, що за мить він зіб'є Макса з ніг, виверне кишені й спокійно піде геть. Освіта, мізки, інтелект, гроші, впливові батьки, аргументи чи маячня типу «я живу в іншому світі»… Значення не має ніщо. Досвід групових студентських бійок не допомагає. Як і мільйон років тому, на одній тропі два самці зустрічаються тільки для того, щоби один переступив через тіло іншого і пішов далі.
Макс тисячу разів уявляв, чим відповість. Фізична кондиція? Туфта! Характер. Не злякатися. Головне — не злякатися. Головне — не підставити щоку, бо хто б там що не казав, а Макс однозначно розумів біблейську мудрість «якщо тебе вдарили по одній щоці, підстав другу» — не треба підставляти першу щоку. Не треба підставляти першу.
Затягся цигаркою. Глянув Гоцику в очі.
— Не курю!
Класика, так класика: на запитання «дай закурити» може бути тільки одна відповідь — «не курю!».
Гоцик примружив око, іронічно подивився на Макса.
— Пішли! — сказав. Першим рушив Старонаводницькою вниз і ліворуч — у бік Лаври.