У Максових очах було питання. Ні, він, звичайно, нічого не сказав, але я бачила — він розгубився, знітився. А я… Я поцілувала його в губи і прошепотіла, що він у мене… перший. І єдиний… Що в мене ніколи не буде нікого, крім нього.
Галка розсміялася.
— Якщо надумала вертатися, підеш пішки.
— З тобою лишуся. Поки що, — прошепотіла Люба. Думками далеко.
Під вечір розпалили багаття на березі біля катерка. Дивилися, як ріка раз за разом вдихає ніч, зливається з темним повітрям аж до неба, ховає в ньому дерева, береги.
— Чому ти весь час мовчиш, Галко? — спитала Люба.
— Я так хочу, — Галка їй. Відійшла від вогнища — зникла у ночі. Тільки голос чути.
— Буду спати у катері. А ти?
— Біля вогню погріюся.
Галка мовчки заскочила на катерок, за хвильку кинула вовняну ковдру. Люба закуталася по вуха — краще не буває. Білий острівець, чорна ніч, червоне полум'я. Три чисті кольори не змішуються, малюють крила, душа летить, співає. Що за диво — життя. Сама серед людей — нема спасіння. Сама серед природи — вічний рай. Як добре, що біля столичного берега гойдався на хвилі катерок, підхопив її, уніс далеко від галасливого міста. Дихати зачарованим спокоєм, дихати про запас, наперед, за той час, який доведеться провести у місті. Серед людей.
Люба усміхнулася і подумала, що білий березовий острівець — не сповідальня. Скоріше — реанімація, куди її закинув відновлюватися Господь Бог.
Подалася ближче до вогню. Вогонь — це Люба. Макс ніколи не був таким азартним і вибуховим. Він інший. Витончений, інтелігентний, розумний. І в ту ніч…
Люба насупилася — як тільки в голові промайне «в ту ніч», думки обриваються, уламки спогадів то виринають, то зникають, як буї на сильній хвилі. Напевне згадала одне: у ту ніч Макс віз її до гладкої хтивої потвори та її пихатого чоловіка. Як це так? Що за нісенітниця? Якби Люба тільки уявити могла, що в цих двох сміховинних, жалюгідних осіб міг бути такий світлий… такий розумний і душевний син… Якби вона тільки уявляла! Певно, ніколи не розповіла б Максу про пригоди в багатому домі, про голки. А якби й так — що би це змінило? А як — диво — відкрутити події назад? Забути про поколоті пальці… Заради майбутнього, заради Макса. Не майструвати з крісла їжака…
Зітхнула: хтось би інший — може, може… Раз промовчати, другий… А потім все життя — з зашитими ротом і серцем. А вона хотіла залишатися собою. Вона ж не знала — платити доведеться і за це. І вибирати одне з двох: чи зашитий рот, чи… зашите серце.
І в ту ніч… Коли вона вже знала, що Макс везе її до батьків… Вона не здалася, вирішила: хай що буде — хоч побачить здивовані, ошелешені фізіономії панів. Цікаво, а що би вони сказали? «Раді знайомству!», «Макс про вас так багато розповідав» — чи закам'яніли б? І пані від шоку знову впала б… у крісло?
Усміхнулася. «Чого ж це я така сердита?!» — подумала. Згадала маму… Мама розповідала, як довго не приймала її сувора свекруха, як довго випробовувала. Тільки за півроку вперше назвала донею, а мама все терпіла, бо сказала собі: «Це мама мого коханого чоловіка. Я мушу любити її».
— Полюбила? — здивовано питала Люба маму, а перед очима лагідна бабуся.
— Полюбила, — відповідала мама, а коли тато зірвався з підвіконня, усі плакали — і мама, і Люба з сестричкою, а бабуся — ні. У чорне вбралася, сіла біля труни, безжально пекла маму скорботними сухими очима,
«Може, я теж змогла б полюбити Максову маму?» — подумала. Пережила б якось ту першу зустріч, підстерегла б гладку пані і без свідків їй: «Я так люблю вашого сина… Я забуду все, що було в минулому. Забудьте і ви… Заради Макса. Ми зможемо…» Уявила презирливо примружені хазяйчині оченята… Насупилася.
— Так чого це я така сердита?! — прошепотіла. — А раптом вона заради Макса…
Задумалася. «Ось я вже і плани будую». І хіба погано? Чорна ніч, білі берези, червоне полум'я — усі старалися; щоби Люба врешті перестала озиратися назад і зазирнула в майбутнє.
Сердюків почет хазяїна обшукався. Баклан мучив мобільний, Марта набирала разів десять, Рома Шиллєр «стукав» — глухо. Макс телефонував, пані Женя намагалася зв'язатися… А Володимир Гнатович сидів під вишнею біля добротного приватного будинку на околиці столиці й уважно спостерігав за бритим наголо міцним чоловіком одних із ним років.
Бритий задумливо ходив по ідеально підстриженому зеленому газону, обережно обходив екзотичні нетутешні кущі, зупинився біля одного, задоволено торкнувся гілки.
— Гуарана. З Бразилії привіз. Латиною — паулінія купана! Ти ідею оцінив, Сердя? Купана! Вічнозелена зараза.