— Що?! — Висушена пані ледь втрималася на підборах. — У нас християнська організація, а не санепідемстанція!
— Ну, ми теж не хлорофос продаємо! — сіпнулася білявка. — У нас вишукані парфуми! А це — справа делікатна. Раптом приїдуть клієнти, а у нас… — обернулася до денді. — А ви…
— А ми би раді. Але… — глянув на годинник. — О! Зачиняємося. Всім привіт.
— Чекайте! — білявка ухопила денді за рукав. Обережно, мов на гидку істоту, показала на лікаря. — Спитайте, як його прізвище. Може…
Дядько ледь ворухнувся.
— Лікар я… Гусько. Поможіть…
— Ні, я просто шизію від цих каламбурів! — вибухнула висушена пані. — Лікар просить про допомогу! Де ти вештався, бомжаро?! Ти краще нам поможи — згинь звідси, поки міліцію не викликали!
…А в зачиненій зсередини приймальні трусилася перелякана Марта. Все так гарно починалося — Макс втік з-під її опіки, Володимир Гнатович взагалі не виходив на зв'язок, вона зібралася поправити манікюр, вже йшла ловити таксі, щоб їхати до своєї манікюрши, та розговорилася з цікавим студентом, таким красунчиком, з такими очима, з таким чудовим іменем — Сашко… Він цікавився політикою, вона про це все знає. Заїхали до приймальні. Політичну аналітику… продивитися. Все так платонічно, так натхненно… І раптом студент-красунчик зробив те, чого у добровільному порядку Марта мріяла мати від усіх своїх чоловіків, — він обережно торкнувся її потилиці й почав ніжно чухати. І після цього хтось каже, що долі нема! Марта віддалася білявому студенту просто на депутатському столі, шепочучи на вушко щось дуже вчасне — про плідну співпрацю, політичні перспективи і службовий автомобіль «Шкода Октавіа», який надається у розпорядження помічнику, а посада наразі вакантна.
І тут — грюкіт у двері. Отака клята доля! Марта так розгубилася і рознервувалася, що забула задирати голову, щоби зникало друге підборіддя.
— Давай не відчиняти, — прошепотів Макар. Підхопив Марту на руки. Тихо — під двері на підлогу. — Давай… Просто тут. Екстрим… — їй.
О-ой! Такого ще з Мартою ніхто не робив. Та поки Макар подумки гортав порножурнали, аби збудитися і з честю вийти з екстриму, який сам запропонував, Марта так активно увійшла в експеримент, що здивувала самого студента. Лежала під Макаром на підлозі, однією рукою затуляла собі рота, аби не заверещати від збудження, другою набирала чийсь номер на мобільному.
— Шиллєр? — чув під собою Макар. — Під дверима приймальні — лікар. Той самий… Добре. Ні, я в іншому місці. Ти розберешся з ним?
Шиллєр саме їхав до Сердюкової приймальні зі стосом компромату на Коноваленка.
— Чудова новина, Марто! Звичайно, я все зроблю! — аж засміявся. Ну що за фарт! Головний свідок у його руках. Рома не коновал Коноваленко і не пихатий царьок Сердюк. Ромі навіть глухонімий розпатякає підслухані таємниці.
Припаркував авто під офісним центром. Стрімко — до приймальні.
— Боже, боже… Хто це?! Що за неподобство! — ще з кінця коридору. Цікаві наїжачилися — так і знали, збрехав волоцюга про знайомство з Сердюком.
Рома до лікаря добіг, під пахви і потяг до виходу.
— Добре, що Володимир Гнатович цього не бачить! — цікавим через плече. — Ну куди ви дивилися? Чому не викликали охорону?
Куми насторожено йшли за Ромою вслід, зиркали на посиніле обличчя дядька.
— Куме Микишко, Люциперові секретарі нас не бачать. Це ж яка ласка Божа. Без перепон розвідку маємо.
— Я так собі міркую, куме Свиря… Доведеться вдруге відбивати лікаря від іродових душ, — похмуро відповів Микишка.
На паркувальному майданчику охоронець допоміг Ромі всадити Івана Степановича до автівки. Поки Шиллєр порпався по кишенях, щоби не дати «на чай» більше червінця, куми стали біля автівки і Свиря сказав:
— Я у цей віз не полізу.
— Тоді прощавай, куме Свиря. — Микишка поліз в автівку.
Свиря забігав навкруги, у вікна заглядає.
— І що? І живий? Не порізали чорти на пояси?
Микишка обмацав себе, знизав плечима. Ні! Свиря перехрестився і поліз на заднє сидіння до Микишки.
— Ой, пропадемо… Чує моя душа, пропадемо у цьому возі!
Шиллєр всівся за кермо і завів двигун. У руках джек-пот! Тепер — не метушитися, не поспішати, щоби не продешевити, не вляпатися. Кому віддати дядька? Сердюку чи Коноваленку?
— Куди ми… їдемо? — прошепотів дядько. Кривився від болю, все намагався зрозуміти, куди мчить автівка.
— До лікарні, шановний, куди ж іще? Що з вами сталося?
Володимир Гнатович впевнений, що ви давно розглядаєте, як сяють лампи у вашій лікарні, а ви, бачу, знайшли в столиці пригоди на свою голову, — демократично відгукнувся Рома.