— Ми в голову не били. Взагалі не били, — клялися підлеглі.
Баклан наказав тему забути і зайнятися справою: штрафувати за порожні пляшки, що плавають у Дніпрі. Направив своїх людей забрати Макса і того, другого, задумався: куди їх? І знову прийняв єдине правильне рішення — у «Квадроавтомато», у тихий кабінетик, про особливості якого знали троє: Сердюк, сам Баклан і Рома Шиллєр.
Під вечір, коли Женя вже без фальшу хапалася за серце і звинувачувала себе у зникненні дитини, Сердюкові зателефонував Баклан, приклав женьшень до рани.
— Чому ти відвіз Макса до клубу? — не зрозумів Сердюк, а Рома Шиллєр… Рома, що крутився поруч, уявляючи, як здивується Сердюк, коли дізнається, що райлікарня зникне як факт, почув це і ледь не зомлів.
— Перше! Дуже побитий. Нащо матері таке бачити? — аргументував полковник. — Друге. Всім верзе про самогубство і свою причетність. Тому… ізолював тимчасово. Щоби ви могли подумати, що з цим робити.
— Дякую, — видушив Сердюк. Шкода, не бачив морди Івана Баклана: грізний міліцейський начальник вперше почув слово подяки від давнього партнера.
Володимир Гнатович налаштувався відразу їхати в «Квадроавтомато». Презирливо відмахнувся від несподіваної пропозиції Шиллєра поїхати замість Сердюка і привезти до нього сина. Не зрозумів реакції дружини, яка кричала у мобільний, що чоловік, як тільки побачить Макса, повинен дати синові трубку.
— Навіщо? — не втямив.
— Хочу почути його голос, — верещала пані Женя. — Щоби повірити… Що дитина жива.
— А мого голосу тобі не досить?! — обурився Сердюк і поїхав у клуб. Сам.
Пані Женя завмерла в улюбленому кріслі і почала прораховувати: скаже син чоловікові про Токо Моно чи ні? Рома Шиллєр теж не нудьгував: як завжди у безвихідних ситуаціях, розслабився і вирішив покластися на ситуацію. Кінець кінцем, аргументи на свою користь Шиллєр завжди знайде: приміром, Рома просто не повірив у вигадки лікаря про чудесне спасіння дівчини, а тому і не став тривожити шефа дрібницями.
Лікар Іван Степанович оглянув синці й подряпини на лицях Макса й Гоцика, притишив біль льодовими компресами і тільки потім згадав, що він оце тирлується у столиці тільки заради того, аби попередити Максового тата, прекрасного депутата Володимира Гнатовича…
— Максиме… А тато з Брюсселя повернувся?
Макс знизав плечима. Теоретично, звичайно, за цей час Сердюк міг би не тільки до Брюсселя змотатися, але…
— Що з вами сталося? Я думав, ви поїхали додому.
— Так зібрався уже, а тут… Викрали мене якісь бандюги, били, щоби я сказав, ніби ти дівчину до самогубства довів… Щоби тата твого шановного ославити, без ножа зарізати… — Замовк. На хлопців здивовано.
Макс опустив голову. Гоцик без добра зиркнув на нього, викинув компрес: льодяні кубики підлогою дзень, дзень… Дістав з кишені цигарки.
— Вбили би… Бандюки ті, — ошелешено продовжував лікар. На Микишку вказав. — Хлопці врятували… Я й залишився, щоби батька твого знайти… попередити… Щоби стерігся, значить. Добру людину багнюкою облити — хіба проблема?
Гоцик похмуро вишкірився, головою захитав.
— Капець!
Цигаркою в дядька — лясь по лисині. Злий!
— Що, козел? То не біда, що через мажора дівчина загинула… Правда? Не біда! Нормально! Головне, щоби жирні не постраждали… Сподіваєшся, забашляють? Скільки хочеш? А у самого дочки нема? Може, твою доню теж зараз…
Лікар розгубився. Микишка — ні. Підскочив до Гоцика, смикнув з дивана, за мить повалив на підлогу і заломив руку.
— Припиніть! Припиніть це безглуздя! — Макс зблід.
— Ні, — відказав Микишка. — Хай милості просить…
— Пішов ти… — хрипів Гоцик. — Мені однаково, що ви зробите… Хоч убийте! Суки! Суки ви! Цинічні тварюки! Ви тіні тої дівчини не варті! Тіні…
— Так вона жива… — розгублено пробелькотів лікар.
— Що?
Максу здалося, що не розчув. На підлозі під міцним Микишкою сходив гнівом Гоцик, гарчав, лаявся.
— Що?! — крикнув Макс так відчайдушно, що Микишка відпустив Гоцика і розправив плечі.
— Дівчина жива, — спокійно мовив. — Ми її з Дніпра витягли. Я і кум мій… Свиря.
— Жива? — Гоцик на мить завмер на підлозі. Перевернувся на спину, дивився у стелю і дрібно-дрібно кліпав очима, врешті якось дивно, похапцем, коротко вдихнув, затулив лице побитими долонями і заплакав.
Макс без сил упав на підлогу поряд із Гоциком, незрячими очима дивився в одну точку, навіщось затулив долонями рот, і, якби не Іван Степанович з Микишкою, хлопці ще би довго приходили до тями.