Зрозуміло, що посміхатися в присутності такого можновладця, як Катавашкін, було нелегко. Ходили страшні перекази про його діяльність під час громадянської війни. Тоді, в багатьох боях, потерпіли остаточну поразку генерали, старі прибічники «неділимої». Було б дивно, якби вони перемогли. Якщо є в космосі хоч крапля справедливости!, така мала, як росинка на гострій траві, то й тоді старі генерали «неділимої» повинні були дістати пекельну кару. Довго «подвизався», наприклад, єдинонеділимець на прізвище Паща. Одна з улюблених «штук» його полягала в тому, що він вистрілював масу населення і складав трупи в штабелі, схожі на кубічні сажні дров. Над дорогою стояли моторошним рядом рівні гори людського м’яса, а генерал гнав і гнав по калюжах крови, що стікала від них, — і вдень гнав і ввечорі, при смолоскипах, — масу мирного населення: нехай, мовляв, дивиться і страхається; нехай знає, що генерали «неділимої» не люблять жартувати. Про цю несвітську жорстокість довелося взнати від простих людей, що й досі оповідають про неї з почуттям непогасимого гніву. Оповідають і про інших винахідників жаху; наприклад, генерал Конякін вішав селян босих і без сорочок — на всіх шовковицях українського міста: аж рясніло воно синім трупом, а він красувався по вулицях на білому коні. Так затверджувалась на українських землях ідея великої Російської імперії. Методи білих генералів мали тільки один реальний успіх: їх перейняли червоні воєначальники «єдиної і неділимої», закроєної на інший лад, і розвинули далі. Попливли в усіх річках, попід кригою, тіла українських самостійників, а також і білих генералів, офіцерів, їхніх жінок, дітей, батьків, родичів і знайомих. Кров породила кров; жорстокість породила жорстокість. Біднота з населення, доведена білогенеральським сатанинським звірством до несамовитого відчаю і разом з тим до смертельної рішучосте, на сторону більшовиків, що обіцяли соціяльну справедливість (земля і воля!), і, ніби сп’янівши від вигляду крови, почала метатися. Совітчина перемогла, дякуючи політиці єдинонеділимців, натхнених бажанням зберегти привілеї та багатства в тюрмі народів, і дякучи їхній вовчій лютості.
Катавашкін брав участь у подіях за бойовим фронтом і, надивившись на маси трупів, залишених білими генералами, міцно засвоїв наочні приклади і вдосконалив мистец–гво жорстокосте, згідно з своєю натурою, до тієї міри, що про нього ходили легенди, характерніші для пекла, ніж для «ємної юдолі. В ореолі кошмарної слави з’явився він на посаді начальника енергійної установи. І протистанув Маринчукові з сфері політичних справ, так само, як, між іншим, і в сфері справ особистих. Його суперник мав іншу славу: героя праці; на будівництві водяного шляху — цілої системи каналів, прокопуваних у болоті руками сотень тисяч мучеників, переважно українського походження, — Маринчук прославився як організатор, як переможець у боротьбі з природними силами. Про людські сили яка ж мова?.. Вони в нас так дешево ціняться! Значна частина їх сконала, працюючи лопатами, по пояс у мерзлій болотяній воді.
Зрозуміло, що усмішка Маргарити Крат була в присутності Маринчука більш природною, ніж в присутності грізного Катавашкіна, перед яким і трава тремтіла.
Тепер, після великої драми з двома могутніми характерами, городська опінія оточила постать Маргарити Крат атмосферою співчуття і жалю, і навіть якоїсь особливої пошани, бо ж ця жінка не побоялась обох велетнів і не заплатила страхові данини своєю красою. Сміливість Маргарити викликала подив і уклінну повагу; однак було в ставленні до красуні щось від жаху перед долею. Сам факт суперництва з–за неї двох гігантних тиранів і кривавого, моторошного загину обох (казали, що й Катавашкіна перед розстрілом страшенно мордували), залишив по собі незабутній слід у пам’яті населення. Незримий круг, в якому діяли немилосердні потужності долі, оточував красуню.
Вона виступала в смутному світлі, дякуючи чуткам про загибіль її чоловіка, одного з героїв громадянської війни. Двадцятилітній офіцер, нащадок багатої шляхетської родини, зрікається свого оточення і вступає в Червону армію. Стратегічний талант і спокійна хоробрість — ось прикмети, що підносять молодого офіцера на ступінь командира кавалерійської дивізії. З грудьми, прикрашеними орденами і медалями, командир опиняється в 1930 році в провінціяльному місті на Україні. Тепер його знижено на службі: він командир піхотного полку, розташованого в підгородніх касарнях. Вільні від служби години він віддає на викладання т. зв. фізичної культури (гімнастики і спорту) в середній школі. Його нововведення — ритмічна гімнастика, розроблена за власною системою і виконувана під музику. В школі й познайомилася з ним Маргарита, вісімнадцятилітня піяністка. Вона закохалася; вийшла за нього заміж і була щаслива, як тільки могла бути щаслива жінка в шлюбі. її найкращі спогади з того часу — спогади про сердечні розмови, мандрівки, купання… От вони вдвох відпочивають на соняшному березі, під вербами; дрімають; проміння просвічується крізь заплющені повіки; хлюпає вода на коріння дерев, присилає свіжість. Розігрівшись на сонці, подружжя летить у річку, на плеса, вкриті срібними коронами водяних лілій. Коли Маргарита стомлюється, муж підтримує її. Він сильний; у нього фігура молодого античного бога; і завжди він ніби сміється: в нього примружені темні очі і завжди усміхнений широкий рот. Завжди поблискують зуби, що мають бездоганну форму і білість. Добродушний. Товариський. Милий. Він любив лещатарський спорт. Зібравши гурт командирів і бійців свого полку, він мандрував з ними по рівнинах, яругах, горах, байраках і виробляв неждані «номери», плигав з такої крутизни, що всі сціплювали собі щелепи, боячись катастрофи. А він — нічого… поблискує зубами, мружить очі. І всі його любили, особливо бійці, бо в відношенні до них була в нього, крім бойової чіткости та спокійного розсуду в службові часи, також і тепла товариськість і братерськість.
Юрія Крата заарештували за зв’язки з якоюсь опозиційною групою, хоч Маргарита знала, що то — вигадка. Півтора місяця вона носила йому передачу. А потім їй сказали, щоб більше не приходила, бо, мовляв, її чоловіка вислано на довгий час без права листування. По місту негайно пройшла чутка про розстріл Юрія. Трохи пізніше приятелі Юрія, що ховали від Маргарити сумну звістку, призналися: вони точно взнали — Юрій розстріляний. Маргарита негайно виїхала в Полтаву, до родичів. Декілька років жила під своїм дівочим прізвищем, скінчила Інститут народної освіти і переїхала в південний край. Працювала в школі з найбільшою сумлінністю, любила дітей, жила самотньо, загадково посміхалася і, здається, була примирена з долею.
По скінченні драми, в якій брали участь Маринчук і Катавашкін, вона й зовсім «замкнулася в собі». Вона була ніби тим діямантом, який приносить нещастя: хто домагався її любови, придбавав суперника і вдвох з ним ішов дорогою страдання і загибелі. Доля мстилася за покривджену жінку — на тих, що розпалені пристрастю, хотіли заступити неповинно вбитого. І судилося Серпокрилові та Іванові Івановичу стати з–за Маргарити Крат затятими ворогами.
ВИПАДОК І КОРЧІ ЄЄЄХОВА
Ніхто не вивчив природи випадку, хоч у ньому, здається, найкраще виступає свобода вибору, прикметна для стихії життя. Не можна передбачити повної картини бодай найближчого майбутнього, навіть пізнавши всі закономірності до останнього гвинтика, якщо природа випадку і напрямки, в яких він діє, зостануться невідомими. Можливо, доля найбільше любить випадок, за допомогою якого встановлює співвідношення щастя і нещастя, відповідно до нашої вдачі, і то було б страшне лихо, якби його не було в житті: біографія людства уподібнилася б до біографії коня, що ходить, запряжений в сірий віз щоденности і підстьобуваний батогом із залізної руки закону. Випадок творить красу життя і його потворність, багатство його і вбогість, розраду і нудоту. Коли б не він, то не було б навіть жодного анекдоту, який веселить компанію за буйною пляшкою. Не було б ні трагедії, ні комедії, ні мистецтва взагалі, а була б космічна бухгальтерія з нудним дебетом і кредитом явищ. Так само не було б ні радости, ні горя, ні навіть свободи, що становить вінець життя, а був би рай для вчених волів, що ремиґають, споживши відомості про всі прийдешні події. І ось що цікаво: всі поняття про важливі категорії життя знайшли собі алегоричне втілення в чудесних образах мистецтва, — тільки випадок залишився в тіні, бо він найскромніший на світі. Він не хоче, щоб зафіксували його обличчя і зробили його портрет. Від сотворіння всесвіту козакує він по полю життя і скрізь і в усьому впроваджує зміни: від погоди і аж до кохання включно. Вічно молодий, вічно діяльний, витає навколо нас, творить що завгодно, і ніякі передбачення не можуть його торкнутися. Випадок — улюблений посланець Творця, призначений розбивати людську гординю. Недарма ж появляється він у своїй могутності тоді, коли людина, опанована найвеличнішими самолюбними намірами, з певністю заходжується здійснювати їх і говорить у серці своєму: «Ну, все буде так, як я розчислив і як бажаю! Ще один крок, і я пан над світом». Саме тоді невловимий випадок приходить і висмикує ґрунт із–під ніг гордовитого, і той летить шкереберть у прірву. Так само в коханні, кому доля призначила успіх і радість, то хай тікає від них, мовби від прокажених, а таки мусить їх зазнати: не встережеться чудесного випадку!.. Кому ж вона їх не судила, хай рветься до них з усіх сил, а схопить облизня і, яко «пес смердящий» від двірця, відійде від золотої зірки, огинаючись під бичем випадку. І в таємницях — так само: людина, що ховає секрети від неба і людей, переконується зрештою, що намагання марні: випадок сильніший… одного дня, зовсім несподівано, випливають таємниці під соняшним промінням.