Ольга знову:
— Секундочку! Хочу спитати: Ісус — Бог; до кого ж Він міг молитися?
— Він молився до Отця, — сказав Олександер.
— Отже, перед Отцем Він був людиною; чому ж люди молились тоді до Нього?
— Він був Богочоловіком! — сказав Олександер, радіючи, що згадав слово, яким міг визначити своє уявлення.
— Добре; але Маркс казав: релігія — це зітхнення придушеного раба. Чому ж вільні люди вірили? Хіба Рафаель був рабом?
— Ні.
— Річард — Лев’яче Серце?
— Ні! Здається, Маркс мав на увазі суспільно–історичну формацію, при якій релігія виникала.
— Хіба релігія виникала серед рабів?
— Ні, не завжди.
— Академік Павлов був рабом? Олександер сміється.
— Я ж серйозно спитала.
— Смішне, Ольго, те, що все стало шкереберть: раби не вірять, вільні вірять. Сама діялектика все поставила всупереч своєму злому пророцтву.
— Олександре, чи немає тут Божої кари за великий духовний злочин, як ти думаєш?
— Можливо. А взагалі, події йдуть не так, як хочуть люди, об’єднані в наймогутніші організації. Хтось керує по–своєму.
— Той, хто керує, має іншу логіку, ніж у людських книжках.
— Я зауважив, — говорить Олександер, — що в тій логіці є розмах, більший, ніж може вмістити наша свідомість. Хтось думає подіями, як ми думками, думає повільніше, ніж хочемо, а часом — швидше, ніж можемо встежити.
— А тепер ще — про весілля і вино з води в Кані Галілейській! — попросила Ольга і перегорнула сторінки.
Він читає:
«Рече їм Ісус: поналивайте водники водою. І поналивали їх аж по верх.
І рече їм: Черпайте тепер, та й несіть до старости. І понесли.
Як же покоштував староста води, що сталась вином, — а не знав, звідкіля, слуги ж знали, що черпали воду, — кличе жениха староста.
І каже йому: Кожен чоловік перш добре вино ставить, а як підоп’ють, тоді гірше; ти ж додержав добре вино аж досі».
— Олександре! Мені безмежне почуття входить у серце… Ось цей світ — він любий та гарний; такий, що заспівати або заплакати хочеться, як дивлюсь на нього. Хто ці квіти, білі й жовті, зелену траву — хто вигадав? Хто дозволив нам бути?.. Тут бути, біля них, і радіти на них? Дав можливість розуміти, що ось ми з тобою люди, а то он — квіти?.. Олександре, от, скажімо, родина: чи є вічний закон, як вона складається, — не канцелярський, не той, що в ЗАГСі, а небесний, вищий за все людське, і не можна його порушувати, скажи мені!
— Напевне є! Про це говорили поети і пророки.
— Пророків ніхто ніколи не слухав, — сказала Ольга. — 3 хрестоматій відомо, що їх побивали камінням або виганяли в пустиню.
— Ольго, я думаю, колись буде вислів: голос вопіющого в концтаборі. Пустиня вже не пустиня, і посади пророків зайняті.
— Не знаю, не чула.
— Чула і знаєш!
— Профуповноважений Сороконожков?
— Глузуєш з мене, Ольго, але ти на вірній дорозі до правди. Сорок Сороконожкових, взятих сорок разів і помножених на сорок, заміняють сорок сороков церков у «кондовій» столиці–матушці. Партактивіст одягнувся в мантію пророка і віщує про шлях для всього людства.
— Сьогодні збори, Олександре. Не підемо?
— Підемо неодмінно. Чорні хмари над головою в Антона Никандровича.
— Що, пророблятимуть?!
— Так,
— Це жах! Олександре, його виклинатимуть партійно–комсомольські ентузіясти, це — чума…
— Забудьмо про них! Я хотів тобі сказати. Я мусів сказати, здається, про родину…
— І що ти хотів сказати? — спитала Ольга, дивлячись йому в очі і легенько червоніючи. Він теж дивився в очі їй, відчував, що кров, як вино, приливає до грудей, взяв її за плечі і сильно пригорнув собі до серця — її голова відкинулась назад. Тоді він притулив її обличчя до свого обличчя, руки поклав їй на стан; а вона переплела свої руки на шиї в нього. Обнявшись, вони довго сиділи і мовчали. Він своїми устами торкався до її уст і відчував глибину їхньої дівочости… поклик до радости приходив, викликаний теплом від вогких уст — таких, як таємна пелюстка в троянди, до якої ще не торкалася жодна порошинка, що є в земній чорноті. Олександер відчував, як Ольга припадала вся — гілка в цвіту. Вони сиділи, були безкінечно заласкавлені в своїй близькості. Так, ніби знайшли скарб, якому немає міри, — належить скарб обом, і вони його від початку життя беруть порівну.
Тепло, насичене пахощами від зілля, обвівало їх, і їхня кров горіла чисто і ясно. їхня ніжність була сильна, як мед, що бджоли беруть на соняшних травинках.
Ольга відвела Олександрові руки і сказала:
— Я часом боюся бути щасливою.
— Пообіцяй, що позбудешся страху сьогодні, як я скажу.
— Обіцяю і ручуся.
— А тепер скажу: ти повинна стати безумною і сповіритись тільки на почуття…
— О! Що буде, — прошепотіла Ольга.
— Ти обіцяла!
— І буду вірна слову. Тільки дай сказати… до нашого сонечка.
— …Коли воно відбіжить за тополі, — зашепотіла Ольга з тихою поважністю, — за тополі відбіжить біля твого вікна, тоді я звернуся так: «Прощай, сонечко, сонечко, що вірно світило моєму дівуванню, — зійди, зійди, сонечко, завтра, так само вірно світи мені, як я стану дружиною моєму коханому».
Олександер брав і цілував білі руки дівочі.
Вона провела долонями йому по чолу, по скронях. Потім, перевівши погляд на далекі гори, що світилися, як сині покрівлі, і на небо над ними, — перевівши погляд туди, звідки до нас приходить світло, — Ольга в думці, без слів, проказала, що було на душі:
— Де лежить дорога до Тебе, Великий Отче, я не знаю, бо мене не вчили, але відчуваю святість Твого обличчя. Присягаюся бути доброю дружиною моєму Олександрові. Я сирота, одинока і грішна. Захисти мене від недолі.
Олександер і Ольга сиділи на зеленому згір’ї, забувши про книжку з обгорілими палітурками, що лежала в стороні. Книжка, кілька рядків з якої освітили душу їх обом, — лежала розкрита, і тоненька тінь від степової травини падала на друк. Здається, та травина, прихилившись до однієї літери, хотіла пересвідчитися: «Яка ти, літеро, чи ти мертва, чи ти жива, наче ось моя біла квітка?» — спитала і почула таку благословенну відповідь, що аж заполоменіла білою радістю в дрібних очах своїх і випросталася під вітром, розкішна і прекрасна, — ніби з казкового світу. І вітер — легкий, теплий, прийшовши з–над обрію, поторкав, порушував сторінку і сумирний присів біля пагірка. Сонце водило золотим пальцем, читаючи рядки; і після того бджола, чи трішки недужа, чи стомлена працею, що почалася від рання, — присіла біля того пальця, посиділа, струсила також золоті порошинки біля однієї красної літери, підняла крильця і подзвеніла додому. Метелик, тріпочучи крильцями на своїй нерівній і нешвидкій дорозі, стишив літ над білими сторінками, прочитав літеру і подаленів над квітками степовими, схожими на мініятюрні плянети. А червоненька комашка з крапочками, округла і тиха, зовсім мирна, прибула до літери і там зосталася: грілася на яскраво–білому полі, біля соняшного пальця і теплої літери — біля ароматного обличчя степової травинки, що в зеленотканій ризі пишалася серед моря спокою.
БІЛЯ «ДИСКОБОЛА»
Частина квітника з каннами, що оточують «Дискобола», запала в землю. Антон Никандрович пригадав історію з могилою найвидатнішого адигейського діяча. Оплакали шляхетні земляки свого героя, поховали на площі міста, що було одночасно козацьким і їхнім адміністративним центром. Хотіли збудувати великий і гарний пам’ятник. Та помилилися чесні адигейці: тільки одному «сонцю», що сяє між «цар–пушкою» і «цар–колоколом», належить ім’я батька, любленого народами так, що вже далі нікуди.
Почались арешти; проповзла по місту чутка про контрреволюційний націоналізм між адигейцями, про службу покійного турецькому султанові в старі часи.
Серед темної ночі, як злодії, підкралися слуги «сонця» і вирили з землі, осквернили тлінні останки героя, проміневі слави якого позаздрило пресвітле в царській «грано–витій» палаті.
На місті сплюндрованої могили поставили «Дискобола» — дивіться, які ми!., валлійське закохані. І квітничок хай буде, щоб естетика очі брала.
— Привітання! Я вас жду.
Антон Никандрович зауважує русявобороду персону і дивується: