Цілі тижні голова ціпеніла від грипи; потім з’явилася ангіна, а за нею запалення легенів.
Прийшли якісь чудні ускладнення. Багатирський організм подужав напасті, за винятком незрозумілого серцевого розладу.
Одного ранку, читаючи лекцію студентам другого курсу, Антон Никандрович відчув смертельну чорну неміч у грудях. Замовк і поклав голову на катедру. Студенти винесли його і поклали в канцелярії на цератовій канапі. Приходив лікар; щось давав проковтнути, щось запити. У хвилину, коли трепет і болі в грудях стали нестерпними, Антон Никандрович тихо промовив: «Я вмираю…»
Приїжджала карета швидкої допомоги; лікарка, з невідомих причин зла на старого, недовірливо спитала, що болить, і сердито запропонувала серцеві ліки моментальної дії, з страшною назвою, на взірець «динаміту».
Довгі місяці після вибухової рідини Антон Никандрович лежав дома.
Студенти цілими курсами навідувались до нього; приносили троянди, ясмини, жоржини. Завжди вони глузували з нього, незграбного старого слона, і глибоко любили за добрість і справедливість.
У березні старий почав ходити з бамбуковим ціпком по тротуару. Часто спинявся, про щось думав, як журавель на леваді.
Вернувшись у кімнату, брав дзеркало і, розкривши рота, розшукував виразку в горлі.
Одного разу він сказав Спиридонові Серпокрилу, своєму гостеві:
— Подивіться сюди! Здається, вона тепер велика.
— Хто — вона?
— Звичайно, язва…
Серпокрил прихилив голову, рудішу, ніж соняшник, схожий на фельдмаршальський еполет, і втопив прозеленкуваті очі старому в горло:
— Нема нічого.
— Неправда!.. Я сам її помічаю. Соромно дурити колегу. Ви завжди говорите речі, мені неприємні.
Серпокрил сміявся.
Розгніваний без міри стариган закутувався по щоки в пальто, що мало колір дорожньої куряви; сидячи, каменів на залізному ліжку.
Думка про неминучу смерть від горлової хвороби за–корінилася до дна душі.
В скорому часі почав світитися з’явець коло вікна.
Полиставши томик, Антон Никандрович переводить погляд на незримого асистента і питає:
— Що на тім світі?
— Скорбота незносима!..
— Як?! Ви повинні ввійти в Едем, як чесна людина.
— Ні! Читав реферат: «Походження Пасхи». Серпокрил давав блюзнірські брошури і журнали. Вбили душу.
— А!.. Прокляття!.. Помщуся, хоч сам загину.
Закривши обличчя долонями, Антон Никандрович хитається всім тілом направо і наліво від душевної муки. Потім просить:
— Підождіть, — треба йти в електроводолікарню на процедури. Я скоро вернусь.
ЕЛЕКТРОВОДОЛІКАРНЯ
Курс лікування Антона Никандровича наблизився до успішного кінця, дякуючи особистій допомозі від директора Інституту фізичних метод лікування — славетного психіятра Панфіліна. Щоки в професора красувалися мов двоє яблучок, сорту «ранет», підпертих шовково–русявими вусами, що віяльчастими закінченнями спрямовані вгору: в напрямку до світлих, трішки опуклих очей та безхмарного повного чола з полисками. Одяг весь білий, випнутий на животі так далеко наперед, що психіятр спершу торкався двома ґудзиками піджака до своїх знайомих, а вже потім тиснув їм руку. З причини завершення основ соціялістичного суспільства мав страхітливу кількість праці і, звичайно, прекрасний заробіток, практикуючи також приватно у вечірні години.
Він сам водив Антона Никандровича за руку, як дитину, до рентгенолога, доброго спеціяліста, доцента Медичного інституту; шептався з тим чоловіком під стукіт рам і потім потішав недужого: «Ого–го! з вашими легенями по десять кілометрів бігати!» Від рентгенолога водив до свого помічника діягноста, щоб той примушував лягати, сідати, вставати, нахилятися, бігати, крутитися, падати. При тому діягност увесь час обстукував і обслухував Антона Никандровича. А психіятр курив у кріслі з такого довгого мундштука, що доставав старому до грудей; курив, приплющував очі, але бачив недужого наскрізь. Вислухавши звіт помічника, він яблучками–ранетами виобразив погожий ранок і без слова подався в свій кабінет. Через п’ять хвилин вернувся з колекцією папірців; половина їх містила в собі процедури, половина — ліки. Продовжуючи погожий ранок на ранетах, добросердний психіятр склав папірці на долоні Антонові Никандровичу. Турботливо дивився в очі йому, читав лекцію: куди, коли до нього звертатися; що робити; що їсти; що думати; він загіпнотизував старого — всилив свою волю: жити, сподіватися! «Ми з вами покуражимось!» — сказав на прощання.
Безневинні папірці, доручені Антонові Никандровичу на початку, повернулись грізною стороною: бідного старигана замикали на ключ у колосальну залізну клітку, подібну до тієї, що для тигрів у цирку: кричали, хай сидить тихо, потім включали електричний струм. Після ув’язнення, возводили на трон, між двома пляновиками тресту, що відповідали за виконання профінпляну. Антон Никандрович жахнувся, коли глянув на сусідів: чуби в них стояли, як хвости в павичів, а вуса ворушилися.
Після того люди в білих халатах зм’якли серцями; обмежилися тим, що загнали блискавки в скляні рури і стали ворожити ними навколо серця. Спробували, чи з Антона Никандровича добрий провідник електричного струму… для цього прикладали до шиї та поясних позвонків металічні пластини, крізь які пускали іскри. Перетворили Антона Никандровича в померлого фараона, закутаного в мільйони пропарених простирадл, сухих церат, ковдр тощо. Дедалі білохалатні ставали милосердніші; нарешті привели до стану блаженних, що, голенькі, склавши ручки на грудях, стоять по плечі в залізних циліндрах і всміхаються, відчуваючи, як неперечислимі цівочки теплої води б’ють і лоскочуть їх звідусіль.
Сьогодні, після процедури, Антон Никандрович заходить у скверик. На лавці, приставленій до кучерявих дерев, сидить — насолоджується повівами зефіру в зеленому царстві. В жили помалу вливається бадьорість від свіжого пошуму навколо. Світ створений для радости; і вона, поселившись на просторах, серед троянд, солов’їв, річок, дерев, хмарин, обзивається до того, хто вміє слухати її, найкращим дзвенінням, голубливим громом, який виростає і знімається над вселенським кросном струн, — гармонійно продовжений вибух гранати. Антон Никандрович ласкаво всміхнувся до зелені світу, взяв трость, покерував кроки до художнього музею — будинку з каріятидами, знеможеними вкрай під вагою — аж камінна шкіра на руках потріскалась.
ГАЛЮЦИНАЦІЯ В МУЗЕЙНІЙ ЗАЛІ
В незглибній примиреності з світом походжає недужий Антон Никандрович по залях першого поверху, стіни яких обвішані темними прямокутниками в багетах. А з трьохсотлітнього мороку добрі фарби мерехтять: висвічуються лиця, дерева, річки, хмари, заходи сонця з багряно–золотою курявою на дорозі, по якій, серед великопишної рослинности, проходять череди і пастух виграє на сопілку, і вторить йому круглогруда птиця. Творчий екстаз передається її кров; захват від споглядання успіху, з яким людина покоряє поглядами своїми довколишній світ — пізнає його, вичаровує його на полотні, повторює своєю всепобідною волею красу його і робить власністю душі. Одна картина полонила потоком вражень, любих до замирання серця: стихії світові затихли, розласкались, мліють, як троянди в жароті, хоч від недалекого моря припливає свіжість; повітря з золотаво–кришталевою прозорістю; здається, сама радість невидимим привидом присіла на камені, милує непорушний цвіт; нечутно говорить: «Як тут гарно…» Пташки, відчувши близькість її, цінькотять, сюрлять діямантовими свирілочками, а звуки падають, ніби напровесні краплі з стріхи. Ллються в сяєві. Велика, щаслива безтурботність процвітання! Природа передчуває запліднення, від того так солодко дзюркотить у повітрі щебет і так пристрасно розкриваються квітчасті уста рослин. Небеса заніміли, слухають, як б’ється серце землі від п’янкої нестямности.
Кладучи шорстку долоню на дерево поруччя, Антон Никандрович мармуровими сходами піднімається на другий поверх. Зиркає на антирелігійні плякати, почеплені в коридорчику; он — червоний трактор грізно насунувся на тонконогу фігурку в рясі, вона ж випручується останніми силами з–під переднього міжколісся і обома руками піднімає вгору хрест. Тракториста намальовано в білій сорочці; замість обличчя загальна пляма жовтогарячого кольору. В далені піднімаються доменні печі коло ниви: вони становлять фон для сцени переможного наступу на страхітливу силу «ворога».