— Знаю, тому й хочу трішки помучити, — каже він з усмішкою на обличчі. — Мені подобається, коли ти жартуєш, а ще більше — коли злишся.
— Не дам тобі такого задоволення! — кажу я й розтягую рот в усмішці.
— І куди твої чоловіки дивилися? На їхньому місці я б тебе нікуди від себе не відпустив, — каже він, і я не розумію, жартує чи ні.
— Ну і?.. — нахиляюся над столиком, щоб бути ближче до нього, і свердлю його поглядом.
— Ігор Максимович сказав, що незабаром уже буде перша перевірочна операція, — стиха промовляє він і знову береться до морозива так, ніби його місяць не годували.
— Нарешті! — полегшено видихаю я.
— Ти так це промовила, ніби витягла виграшний лотерейний білет, — усміхається Сашко.
Мама знову тягне мене на дачу. Я погоджуюсь з умовою, що ввечері повернемося додому. Вона починає щось говорити про те, що можемо не встигнути й доведеться заночувати, але я наполягаю на своєму. Їй нічого не залишається, як погодитися.
У маршрутці тиша. Лише іноді пасажири стиха перемовляються між собою. Люди навчилися мовчати, бо ніхто не може бути впевненим у своїх знайомих чи сусідах: у неспокійний час багато хто опинився, як зараз кажуть, по різні боки барикад. Поки дісталися ділянки, сонце вже піднялося й нестерпно палить. Мама щось бурмоче про те, що потрібно було вставати раніше, бо тепер буде не полив, а знищення городини. Я мовчки дістаю шланг, відкручую вентиль і починаю поливати.
— Синку, не лий на листя, а то одразу пожухне під сонцем, — мати добрішає, — під низ направляй струмінь.
— І навіщо нам стільки огірків? — кажу я, побачивши, що мати вже зібрала їх зо три відра.
— Буду консервувати на зиму.
— Це зрозуміло, але ми стільки не з’їмо.
— А якщо не буде чого їсти?
— Як це не буде? Ми ж не в блокадному Ленінграді живемо, — жартома кажу їй.
— Женю, ти давно був у магазинах? Отож! Уже нема завозу, є лише залишки продуктів. Люди готуються до найгіршого й роблять запаси, скупили все, що можна, — пояснює мама, підв’язуючи стебла помідорів. — Я також дещо прикупила, а ось сірниками та свічками запаслася недостатньо.
— Може, ще й солі десять пачок купила? — питаю я насмішливо.
— Не десять, а п’ять, — серйозно каже мати. — Тепер уже шкодую, що мало взяла, але пізно: сіль давно вигребли, а в нас ще заготовки не зроблені. Та й продуктів зробила невеликі запаси.
— Так купи ще, щоб спокійніше тобі було.
— За що, Женю?
— Я ж тобі дав свою картку, там є кошти.
— Женю, ти живеш у казармі й не знаєш, що в місті коїться. Банкомати порожні, і не відомо, коли їх поповнять. Кажуть, що укропи не пускають до нас інкасаторські машини. У мене є трохи грошей, але ж треба за щось хліб купувати. Борошна вдома лише шість кілограмів. Тримаю на чорний день, нічого вже не печу. Воно, звичайно, не моє діло, — ніяково промовляє мати, — та все ж хотіла тебе спитати.
— Питай.
— Вам щось за службу у Війську Донському платять?
— Ні, — усміхаюсь, — не платять. Ми ж добровільно стали на захист свого краю, не за оплату — за ідею.
— А в Луганську кажуть, що добре платять, — говорить мама й замовкає. Згодом каже: — Я все думаю, Женю, чи не помилилися ми, ідучи на референдум? Ніхто тоді й гадки не мав, що таке буде. Гадалося, що відділиться Донбас — і заживемо по-іншому, а воно он яка наша свобода. Гинуть люди з обох боків, ллється кров. Навіщо нам така свобода?
— А коли вона давалася легко? Ціна свободи завжди висока.
Мати виносить низенький ослінчик, сідає неподалік від мене відпочити.
— Коли ти вже приведеш свою дівчину? Я хочу з нею познайомитися.
— Колись познайомлю.
— Мені так сподобалася фотографія, де ви з нею вдвох. Така гарна пара! А чому Антон не сфотографує тебе з нею, щоб ти був у формі? Донський козак і чорнява козачка! Вийшло б гарно!
— Можливо, — кажу я стиха.
— А чому так сумно? Щось не так? Чи посварилися?
Я мовчу, роблю вигляд, що ретельно намагаюся полити картоплю, ллючи воду на землю так, щоб не замочити листя.
— Мамо, скажи мені, чому люди дивляться на одні й ті ж речі, а бачать їх по-різному? — питаю я згодом. — Дві людини, українці, люблять свою землю, і кожен із них вважає себе патріотом. Беремо за приклад Майдан. Одна людина побачила там прояв патріотизму, відродження нації, інша — сплановану американцями подію. Обоє хочуть бачити свою землю процвітаючою, людей — щасливими. Одна ведеться на заклики бандерівців, іде на війну заради щастя своєї країни, не хоче жити в корумпованій державі, де все, зароблене простими людьми, розкрадається. Інша також не бажає терпіти корупцію, офшори й таке інше, вона також хоче, щоб люди жили краще, і йде в ополчення, щоб захистити свою землю. Здавалося б, що обоє готові віддати все за краще життя, але опиняються по різні боки й між ними стіна. Чому так? Ти знаєш?