Я вже не помічаю, що вода ллється поверх бадилля картоплі, мама сидить у задумі.
— Напевне, тому, що дивлять на одне й те ж із різних ракурсів, — каже мама.
Я перекриваю воду й сідаю поруч із матір’ю.
— Чому ти спитав про таке?
— Просто так.
— Тому що ви з Любою дивитеся на одні й ті ж події з різних боків?
Я обнімаю маму за плечі.
— Ти така здогадлива, — кажу я їй. — Вона ще не знає, що я на службі. Не знаю, що буде, коли про все дізнається.
— Кохання, якщо воно справжнє, ладне зламати будь-яку стіну, — стиха промовляє мати.
Увечері повертаємось у місто. Під нашими ногами в тісній маршрутці кошики та відра з огірками й першими помідорами. Пахнуть кріп, листя хрону, смородини та вишні, петрушка та м’ята — усе так, ніби й нема війни. Уже на під’їзді до Первомайки стало чути віддалені розриви снарядів. Глухі звуки чути навіть крізь гудіння двигуна маршрутки. У салоні стає тихо.
— Кажуть, що біля Краснянки йдуть бої, — чую, як позаду шепоче жіночка своїй попутниці.
— А я чула, що укропи вже дійшли до Кремінної, — каже стиха інша жінка.
— Дивись, так і до нас докотиться війна, — зітхає перша, і знову панує тиша.
— Війна вже прийшла, — озивається дідусь позаду нас.
На нього зиркнули пасажири з усіх боків, і ніхто не промовив ні слова.
Прийшов час забирати дітей із Харкова, а я не знала, куди їх прилаштувати. Сюди привозити не мала наміру: занадто ризиковано. Навіть якби я не виконувала завдання, а просто жила в місті, то все одно б моїх крихіток сюди не привезла. Дивуюся мамочкам, які безпечно виходять із малятами на прогулянки чи відпускають дітей самих гуляти на майданчики. Ніхто не застрахований від прильоту снаряда чи свавілля ополченців. Більшість дітей вивезли з міста, і навіть дорослі тремтять, коли чують виття сирен та літаків. Але якась частина матерів із дітьми лишилася тут, і мене дивує їхня безпечність.
— Невже їм не страшно? — задаюся питанням завжди, коли бачу таких матерів із дітьми.
Я не з лякливого десятка, але боюся нальоту авіації. Цей страшний виючий звук буде переслідувати мене, напевно, завжди. А діти як? Навіть уявити боюся, що мої крихітки почули б такі гучні звуки.
«Потрібно поговорити спочатку з Іриною, — вирішую я. — Можливо, вона підкаже, куди можна прилаштувати моїх доньок».
— Нікуди я їх не віддам! — категорично заявила кума. — Вони вже звикли до нас, ми — до них. Звичайно, що їм не вистачає мами, часто говорять про тебе, питають, коли ти їх забереш. У Харкові багато родин прийняли біженців, і всі якось живемо. Що робити? З нами таке ж могло трапитись, і я не думаю, щоб ти нас не прихистила. У важкий час ми повинні одне одного підтримувати й допомагати. Ми ж українці, своїх у біді не покидаємо. Чому ти, Елінко, не приїздиш до нас?
— Іро, про все одразу не розкажеш, — ухилилась я від відповіді. — Поки що буду тут, а тобі щиро вдячна за дітей. Напевно, уже набридли тобі своїми сварками?
— Вони ж діти! Посварилися, а за мить уже миряться. Як там у вас? Стріляють?
— Стріляють.
— А що по телебаченню кажуть? Скоро кінець?
— Що можуть розказати російські канали або «Луганськ-24»? Тут правди не почуєш, одні страшилки про укропів, — відповідаю їй, знаючи, що потрібно бути обережною в розмовах: не виключені прослуховування.
Вирішено: діти залишаються ще на деякий час з Іриною в Харкові, а там можливий наступ наших і звільнення міста. Згадала, що вже давненько не зв’язувалася з Андрієм. Їм там нелегко, навіть гаряче. По аеропорту велись обстріли і з боку Луганська, і з Краснодонської траси, Андрій розказував, що були прильоти до них і з боку Росії. Хлопці мужньо тримаються, хоч аеропорт знеструмлено, а з початку червня він іще й зневоднений: сепаратисти підірвали трубопровід. Набираю номер Андрія. Додзвонитися нелегко, тож не вдається з’єднатися з першого, другого, третього разу. Я почала нервуватися. Ходила з кутка в куток, поки простору моєї кімнати стало замало. Пішла на кухню попити води, набрала її в чашку, не встигла донести до рота, як клята чашка вислизнула з рук, жалібно дзенькнула об долівку.
— Що на цей раз? — Мати зазирнула до кухні. — Я так і знала! Чашка! Уже котра за місяць?