— Мамо, не зуди! — сказала я нервово.
Нахилилася до крана, напилася з долоні.
— Тепер так буду пити! Чи обов’язково треба під злу руку гавкнути? — кинула їй і вийшла геть.
Розумію, що так не можна, але само зірвалося з язика. Непомітно ми стаємо нервовими та злими. Війна нас робить такими, хоча це ніяк не виправдовує мої грубі слова. «Перепрошу маму, але не зараз», — вирішую я й знову набираю номер Андрія.
— Привіт, Елю! — почула його голос і полегшено видихнула: живий!
— Андрійку, як справи? Як ви там? Тримаєтеся?
— Аякже! — бадьоро відповідає він. — Коли не на завданні, то даємо хропака. Коли б іще ми виспались, як не на службі? — каже він жартома.
— А якщо чесно й серйозно?
— Лагодимо генератор. Ще трішки — і будемо зі світлом. Воду підвозять, тож усе чудово!
— Обстрілюють часто?
— Сепаратисти мають погану звичку стріляти, коли я лягаю спати. Трохи заважає, але не дуже! — відбувається він жартом.
Знаю, що багато розповісти не може, бо телефони прослуховуються, але що живий і бадьорий, мене заспокоює. Прощаюсь із ним, бо обізвався інший телефон.
— Запрошую на морозиво, — каже Сашко.
— Зараз?
— За півгодини.
На душі стає тривожно. Такий умовний знак означає, що склалася непередбачувана ситуація. Півгодини як цілий місяць. Годинник завмер і не поспішає вести відлік часу.
— Чому така нервова? — питає мати, зайшовши в мою кімнату. — Образилася за чашку? Та нехай вона згорить, та чашка!
— Ні, усе добре, — відповідаю, поглянувши на настінний годинник. — Це ти не ображайся на мене, що зірвалася. Куплю собі цілу упаковку одноразових пластикових стаканчиків, вони не б’ються.
— Бачу, що таки образилася, — зітхає мама.
— Мамо, не діставай тими чашками! — кажу нервово, хоча намагаюся стриматись. — Я піду поїм морозива.
— У морозильнику є пачка.
— Мене Сашко запросив.
— І в такий неспокійний час ти думаєш про чоловіків, — зітхає мати. — І в кого ти така вдалася?
— У тебе! — кинула я й швидко вийшла. — Скільки можна одне й те саме?! — пробубніла собі під ніс, грюкнувши дверима.
Поспішаю на зустріч, а мозок свердлить одне запитання: «Хто?» Сашко, як справжній чоловік, приходить раніше. Стримую себе, щоб не побігти, підходжу, вітаюсь.
— Що замовити? — питає так, ніби нічого не сталося.
«Ось у кого потрібно вчитися витримки», — думаю я. Сідаю навпроти нього за улюбленим столиком. Він усміхається до мене, неспішно перегортає сторінки меню, хоча ми стільки разів тут зустрічалися, що я вже знаю його напам’ять.
— Те, що й собі, — відповідаю йому.
Він замовляє два пломбіри, і я питально дивлюся на нього. Він знущається! Удає із себе закоханого на побаченні, а я вся як натягнута струна. Чекає, доки я заспокоюсь? Роблю кілька глибоких вдихів-видихів, прошу офіціантку принести півлітрову пляшку холодної газованої води.
— З лимоном чи без? — питає вона.
Ще й вона дістає!
— Холодної газованої води! — повторюю я. — Зрозуміло?
Дівчина ображено піджимає губи й не поспішає принести воду. Нарешті вона виходить, виляючи задом, мовчки ставить пляшку переді мною. Кілька ковтків прохолодного напою охолоджують мої нутрощі та мізки.
І тут я помічаю, що Сашко показує очима на когось позаду мене. Нахиляюся поправити шнурки на кросівках і бачу за сусіднім столиком чоловіка. Ми говоримо про спеку, яка стоїть останніми днями. Напевно, чоловікові стало нецікаво, і він незабаром розраховується і йде.
— Хто? — нарешті можу поставити вголос запитання, яке вже майже годину бурить мою свідомість.
— Семен.
— Я так і знала! Що трапилось?
— Нажерся, як свиня, почав своїй пасії душу виливати, — коротко пояснив він.
— Звідки ти дізнався?
— Підібрав його п’яного, майже без тями, привів до належного стану, став допитувати, що встиг своїй дівці розказати. Він зізнався, що пам’ятає лише те, що казав їй, щоб тікала звідси, бо незабаром наші прийдуть і ополченців виженуть. Уяви, так і сказав — «наші»! Не треба великого розуму, щоб зрозуміти, хто є наші. Може, іще щось розтріпав — не знаю, та й сам він не може згадати. Ось такі справи, Елю!
— Невеселі, — промовила я. — І де він зараз?
— Уже на українській території — такий був наказ Ігоря Максимовича.
— І що тепер?
— Вирішувати вам, — сказав Сашко. — Можливо, Семен називав ваші прізвища, тож ми не можемо наражати вас на небезпеку.
Я задумалась. Становище наше — п’ятдесят на п’ятдесят. Може, здав нас Семен, розв’язавши язика на п’яну голову, а може, і ні.