— Що вирішили інші хлопці? — запитую Сашка.
— Вони залишаються, а ось тобі варто добре подумати. Усі хлопці — холостяки, а в тебе двоє дітей.
— Я залишаюсь! — відповідаю йому відразу.
— Добре подумала?
— Діти в надійних людей. Що тут думати? Я свідомо йшла на ризик і зараз розумію, що може зі мною бути, але я готова до всього. Які будуть подальші накази?
— У тебе з Олегом уже є завдання. Ви з ним справляєтесь. Іван та Максим уже отримали своє перше оперативне перевірочне завдання. Може статися так, що після його виконання їх також доведеться виводити.
Ми прощаємось, і я поспішаю в центр міста з надією дізнатися щось нове.
Уже кілька днів температурю й бухикаю. Застуду підхопив, напевно, тоді, коли повернувся з блокпоста до казарми й тіло, яке, здавалося, ось-ось почне плавитися від спеки, облив холодною водою. Прохолоди вистачило ненадовго — тіло швидко знову нагрілося. Уже з тиждень стоїть неймовірна спека, якій раді хіба що жовтоголові соняхи. Їх ціле поле я бачу чи не щодня, коли стою на варті за містом. Море маленьких сонечок тягнеться до самого горизонту, зливається із синню неба. На небі ані хмаринки. Земля благає пити, а отримує лише рани на своєму тілі від розривів снарядів…
Ледь відбув зміну й попросився у звільнення.
— Іди до лікарні, — порадили мені хлопці, дивлячись на те, що я ледь тримаюся на ногах під нещадними променями небесного світила.
— Добре, — кажу їм, хоча знаю, що не піду туди.
Я не можу показатись у формі Любі. Розумію, що так не може тривати вічно, але я її занадто кохаю, тому боюся втратити. Дорогою додому заходжу в аптеку й прошу дати мені щось від застуди.
— Температура є? — питає аптекарка.
— Так.
— А кашель?
— І кашель.
— То, може, краще вам звернутися до лікарні?
Я так подивився на неї, що дівчина мовчки пішла нишпорити по чарунках шафи.
— Залишився невеликий вибір, — каже вона, — але візьміть оце, там є інструкція.
Розрахувавшись, іду додому. Спочатку душ, потім усе інше. Чути, як мама щось готує на кухні. Вона завжди чекає на мене й намагається почастувати чимось смачненьким, хоча продуктів у магазинах обмаль, а як щось і є, то нема за що купувати. Прохолодна вода дає мені полегшення. Я не витираю тіло, а лише злегка змочую рушником із нього краплі води, іду на кухню.
— Як справи, Женю? — питає мама, накладаючи в миску вареників із вишнями.
— Усе добре. Мої улюблені варенички! Дякую тобі!
— А ти казав: навіщо нам та дача! — задоволено всміхається мати.
— Та я ж їжджу туди лише заради такої смакоти! — жартую я.
Їм вареники, бо не було в роті ані росинки із самого обіду, але погано відчуваю смак. Так буває завжди, коли занедужаю. Намагаюся бути бадьорим, розхвалюю страву, щоб мати не помітила моєї недуги.
— Сьогодні в сусідів купила три кілограми борошна вищого ґатунку, — пояснює мати, — задешево придбала, майже за півціни.
— І хто це в нас такий щедрий?
— Юркова мати. Днями його батько цілий вечір тягав мішки з борошном та цукром, — пояснює мати. — Ще бачила, як носив коробки з чимось. Мені так здалося, що з консервами або тушонкою.
— Ти не спитала її, де взяли продукти?
— Вона сама сказала, що видали чоловікові. Я й веду до того, чи правда це? Бо шепочуться сусіди, ніби козаки розтягли всі продукти з магазину підприємця, який виїхав.
— Не знаю, мамо, — кажу я, хоча здогадатися неважко, звідки в них ті харчі.
— Не віриться мені, що наші захисники можуть таке чинити, — розмірковує мама.
Вона подала мені компот і миє посуд. На душі від почутого неприємно. Що подумають про нас люди? Стали на захист, а самі займаються мародерством? Юрків батько — п’яниця, тож не виключено, що міг повестися на легку наживу. Своїм учинком такі «захисники» підривають авторитет у населення, тож потрібно поговорити з Юрком на цю тему.
«Він повинен бути завтра вдома, тож тоді й побалакаю», — вирішую я.
Ще раз дякую матері й кажу, що піду відпочину. Беру із собою склянку води, щоб запити пігулки, заходжу у свою кімнату. Ледь видавив їх із блістера, як зайшла мати.
— А я й бачу, що з тобою щось не те, — каже з порога. — Кволий якийсь, очі червоні. Захворів?
— Трохи застудився, — відповів я, ковтнувши таблетки.
— Зараз поміряємо температуру.
— Не треба.
Сперечатися марно. За мить термометр, який видався мені занадто холодним, уже був під моєю пахвою.