— Нічого собі! У тебе тридцять дев’ять! — схвильовано каже мати. — Я викликаю лікаря!
— Не треба! — протестую я. — Уже випив жарознижуюче, тож трішки посплю — і все минеться.
Мати неохоче залишає мене, і я провалююсь у сон.
Мені наснився весняний степ. Навколо море польових квітів, чути спів пташок, сюрчання коників. Переді мною Люба. Я стою позаду й вплітаю в її розпущене волосся польові ромашки. Коли все волосся заквітчалося білявками-ромашками, прошу дівчину повернутися до мене. Люба ніби не чує, вона повільно йде вперед, а я намагаюся піти за нею, наздогнати, але не можу зрушити з місця: ноги ніби пудові гирі.
— Любо-о-о! — кричу я й прокидаюся.
Чоло мокре від поту, серце ледь не вискочить із грудей. Добре, що мати не чула мого крику, а то б знову наполягала на виклику лікаря. На столі лежить термометр, міряю температуру — знову тридцять дев’ять. Страшенно хочеться пити. Плентаюся на кухню, випиваю залпом дві кружки води, набираю ще одну і йду пити пігулки.
Увечері я не пішов вечеряти, мати кликала, але я вдав, що сплю. З голови не йшов сон про Любу. Було відчуття, що трапиться щось лихе.
— Такі думки від недуги, — заспокоїв я себе й знову провалився в сон…
Зранку до мене зайшов Юрко.
— Як ти тут, доходяго? — усміхається з порога.
— Нормально. Очухаюсь. Що зі мною станеться? Чи вперше хворію?
— Виглядаєш ти, м’яко кажучи, кепсько, — зауважує він. — Наші передавали тобі вітання.
— Дякую.
Напряму запитую, звідки в його батьків продукти.
— Крамницю розтягли, — каже одразу. — Їх там чоловік із десять було, не лише мій батько. Не подумай, що я його виправдовую, я б ніколи до такого не дійшов, але їм дозволили, бо господар крамниці пішов воювати проти наших.
— Усе одно якось це неправильно. Що люди про козаків подумають? Не всі ж у курсі, чия то крамниця.
— Я теж такої думки, — каже Юрко. — Але що я можу змінити? Антон не гребує щось додому притягти. Уже й новий комп’ютер притягнув, і телевізор на всю стіну. Каже, що в нормальних людей не бере, лише у ворогів.
Юрко ще трохи поговорив зі мною й пішов. Мене почало трусити від холоду, і я дістав із шафи теплу ковдру.
Сьогодні знову ходила містом, збираючи інформацію. Щоб не викликати підозри, зранку пішла на ринок. Він спорожнів, як і саме місто, проте зелень, овочі та фрукти були в продажу. Помітила продавця, дідуся-азербайджанця, до нього я й раніше приходила скуповуватися. Було дивно побачити його саме зараз, коли інші азербайджанці або виїхали, або не показуються на вулицях. У двох коробках на перший погляд однакові помідори, середнього розміру, червоні, з видовженими «носиками», але різниця в одну гривню.
— Чим відрізняються помідори тут, — указую пальцем на першу коробку, — і тут? — тицяю на другу.
— Ці дешевші, а ті дорожчі, — відповідає старий.
Це мені й так зрозуміло, тож формулюю запитання по-іншому:
— Так у чому ж різниця?
— У ціні!
Усміхаюся сама до себе: живий анекдот! Беру кілограм дешевших, додаю в пакет пучок ріпчастої цибулі, укладаю так, щоб її «пір’я» виглядало з невеликого прозорого пакета, і йду до найближчого блокпоста. Проходжу повз нього, боковим зором рахую кількість ополченців, запам’ятовую техніку поряд. Біля іншого нічого не бачу, тож перепрошую й питаю, який транспорт ходить до кварталу Мирний, теревеню про спеку, про те, як усе дорого й важко добиратися, а в мене там мати знайомої, і вона хворіє. Мене майже виштовхують у спину, але я вже встигла все зором «сфотографувати». Далі знову пішки під нещадним сонячним промінням. Розпечене повітря ніби завмерло й не ворушиться, асфальт під ногами став м’яким, але на вулицях побільшало військової техніки, тож маю йти далі. Знову підходжу до блокпоста, удаю, що не можу знайти потрібний номер будинку. Ополченці охоче підказують, а я радію з того, що місцева й добре знаю місто. Далі за рогом бачу скупчення машин і техніки, але будинок заважає роздивитися, що там. Підходжу ближче й удаю, що мені стало зле від спеки. Ополченець підбігає, питає, що зі мною.
— Води, — ледь ворушу язиком.
Чоловік метнувся по воду, а я встигаю все роздивитись як слід. Жадібно п’ю воду, важко дихаю, дякую й повільно йду далі. Полуденне сонце знущається наді мною. Напевно, воно вирішило випробувати мене на міцність. Ще одна вулиця — і можна повертатися додому, а то й справді впаду посеред дороги від сонячного удару.
Удома зачиняюсь у своїй кімнаті, швидко все записую й скидаю на флешку. Настає полегшення, і я падаю на ліжко. Півгодини відпочинку — і можна буде давати знати Сашкові, що зібрала багато нової інформації.