«Якщо є вода, то треба облитися», — майнула думка, і очі почали злипатися. Утома взяла своє, і я задрімала. Обізвався мобільник, сповістивши про отримання СМСки. Неохоче простягла руку, намацала телефон — повідомлення було від Сашка. Сон як рукою зняло! «Не можу додзвонитися звечора. З десятої ранку чекатиму на наших місцях. З мене морозиво!» — прочитала я й одразу стривожилася. З мобільним зв’язком останнім часом у нас проблеми, тож не дивно, що він не зміг зі мною зв’язатися, але схвилювало мене не це. Сашко так попередив мене, що ще звечора щось пішло не так, а це означає бути обережною.
— Солю, до нас ніхто не приходив? — питаю сестру.
— Сусідка заходила до мами.
— А з чужих ніхто не був?
— Хто мав бути?
— Не важливо, — відповідаю я.
Води в крані немає знову, тому знімаю із себе одяг, кидаю його в кошик для брудної білизни, перевдягаюсь і йду на зустріч. Сашко написав «на наших місцях». Це означає, що в умовному одному місці він може бути годину, потім переходить в інше місце — і так тричі. Якщо зранку він чекає на мене, то вже друга година по полудню, і де зараз його шукати, уже не знаю.
Він сам мене знайшов — покликав, коли я йшла, обливаючись потом, повз один із будинків, де у дворі була альтанка, обплетена диким виноградом. Я полегшено зітхнула, плюхнулася біля нього на лавку, дістала з кишені шортів вологу серветку, витерла обличчя. Лише зараз помітила, що Сашко надмірно серйозний та чимось стурбований.
— Привіт! — каже він без звичної усмішки на обличчі.
— Кажи вже, що трапилося.
— Операція провалена, і тобі негайно потрібно виїхати з міста.
Його слова як удар обухом по голові. Я впадаю в ступор, не в змозі одразу осмислити почуте.
— Не може бути, — тихо промовляю я.
Те, що я відсторонена від операції завдяки чиємусь провалу, вибило на мить ґрунт з-під ніг. Я залишилася, щоб працювати й принести якусь користь, а тепер усе? Кінець? Мені потрібен час, щоб прийти до тями, і я мовчу, дістаю ще одну серветку, тру чоло, потім іще одну, і ще. Урешті-решт трохи опановую себе й сиджу з таким відчуттям, ніби щось вирвали в мене зсередини.
— Олег виїхав ще вчора, — пояснює Сашко. — З тобою не міг зв’язатися. До вас іще ніхто не приходив?
— А повинні?
— Не виключено.
— Іван чи Максим?
— Обоє.
— Як це сталося?
— Уже не важливо.
— Важливо. Мені потрібно знати, де й у чому вони прокололись.
— У тому, що сталося з хлопцями, є й моя вина, — каже Сашко. — У них була інструкція: вигадати свою легенду, звідки вони й чому прийшли в ополчення. Вони самі з Краснодону, але чомусь в анкеті написали, що з Красного Луча.
— І в чому тут твоя вина?
— Я повинен був здогадатися, що їх можуть перевіряти. Потрібно було попередити, щоб свої дані про місце проживання вказували правдиво. Ця їхня маленька брехня згодом викликала підозру, і за ними почали спостерігати, установили прослуховування в казармі. До того ж кожного з вас ми просили не займатися самодіяльністю, виконувати лише наші накази.
— А хлопці що?
— Вони отримали вагоме завдання, — стишеним голосом сказав Сашко, — у певний час відкрити вночі казарму. А їм здалося цього замало. Вони почали випитувати в п’яненьких ополченців різну інформацію, не знаючи про те, що стоїть апаратура прослуховування. Їх узяли за кілька годин до того, як вони повинні були виконати поставлене завдання.
— Де вони тепер? Що з ними буде? — упалим голосом спитала я.
— Не знаю. Будуть тортури, і не факт, що вони не видадуть усю групу.
— Групи вже нема. Лишилася тільки я?
— Так. Тому мусиш негайно покинути місто. Наші люди тобі допоможуть. Куди поїдеш?
— Ти хочеш сказати, що я повинна виїхати на територію України й сидіти там склавши руки?! Ні, цього не буде!
— Ти у своєму репертуарі, — сказав Сашко, і на його обличчі вперше за сьогодні майнула ледь помітна усмішка. — Що ти хочеш?
— Узяти автомат і піти воювати, — без вагань відповіла йому. — Домогосподаркою не стану, тож піду добровольцем на війну.
— Куди саме?
— Не знаю ще, але піду.
— Хочеш в «Айдар»?
Не йму віри, що він таке пропонує! «Айдар», батальйон-легенда! Одне тільки це слово змушує труситися ополченців. А скільки жахачок про «звірства кровожерливих айдарівців» можна від них почути!
— Ти не жартуєш?
— Елю, мені зараз не до жартів.