Наші погляди зустрілися. Я бачу, як від здивування округлилися її великі гарні очі й завмерли на моїй формі. Якусь мить вона стояла, ошелешена побаченим, не в змозі вимовити й слова.
— Любонько, я все поясню… Я хотів сам тобі сказати… Я… — затинаючись, розгублено промовив я.
— Ти?! Як ти міг?! — чітко карбуючи кожне слово, промовила Люба. — Як ти міг? — повторила вона.
Я бачу, як її очі зволожилися й на густих віях завмерли краплі.
— Я… Нам треба поговорити… Я все поясню, — сказав я.
Я простягнув руку, хотів узяти її за руку, але вона відсмикнула її, як від чогось слизького й бридкого.
— Не торкайся мене, — сказала вона з відчаєм у голосі. — Я… Я тебе кохала, а ти…
— Що я? Я також тебе кохаю, і це лише невеличке непорозуміння.
— Кажеш, непорозуміння? Ти розумієш, що зрадив усе, що мені дороге? Ти зрадник!
— Любо, не поспішай із висновками. Я став на захист і свого Донбасу, і тебе, і нашого степу, — сказав я, бачачи, що вона збирається йти.
— Ти зрадив наш степ. Ти зрадив мене. Не підходь до мене й не торкайся, — сказала вона крізь сльози.
Я бачу, як її обличчя швидко мокріє від сліз, вона відводить парасольку назад — і вмить її заплакане обличчя поливає своїми сльозами небо.
— Любо, не йди! — майже кричу у відчаї. — Я кохаю тебе!
Вона хитає головою й робить один крок назад, другий. Її губи щось стиха промовляють, і крізь гуркіт неба я не чую, що саме, лише здогадуюсь, що Люба сказала «ні».
— Не йди! — благаю я й роблю крок уперед.
— Зрадник! — скрикнула вона й побігла.
Це слово ніби удар ножем у самісіньке серце. Я завмер на місці. Ноги вросли в землю. Іде, безжально, без упину періщить дощ. Я дивлюся, як тоненька струнка постать коханої зникає з поля зору. Між нами лавина дощу й непорозуміння…
Поспіхом збираючись у дорогу, я розгубилася, не знала, що взяти із собою. Кинула в сумку кілька пар трусиків та бюстгальтерів, кілька футболок, джинси, шльопки, невеличкий рушник, зубну щітку, дезодорант, обережно вклала ноутбук.
«Навіщо він мені? Ще не пропустять на блокпості сепаратисти», — подумала я й виклала його з валізи.
Залишалося трохи місця, тож я поклала туди дві кофтинки дівчаток, невеличку ляльку Маринки та гумову надувну жовту качку для плавання. Якщо будуть ополченці перевіряти, то нема нічого зайвого — мама їде до доньок у Харків. Таких багато, тож я не повинна викликати підозри. Знаю, що мене буде супроводжувати чоловік, але я його ніколи не бачила.
— Куди ти збираєшся? — Соля здивовано дивиться на мене своїми волошковими очима.
— У Харків до дітей. Збирайся, поїдемо разом, — пропоную їй.
— Я зі свого міста нікуди не поїду, — заявляє вона. — Мама знає вже, що ти їдеш?
— Ще ні, але незабаром дізнається. До речі, поки мене не було вдома, ніхто не приходив?
— Приходив.
— Хто? — Моя рука завмирає на півдорозі до сумки.
— Якісь двоє чоловіків.
— Ти їх знаєш? Раніше бачила?
— Чого ти так розхвилювалася? — не розуміє Соля. — Не знаю я їх, і мама не знає.
— Що вони хотіли?
— Тебе питали. Ми в домофон сказали, що тебе нема вдома. Вони спитали, коли будеш, мама відповіла, що, напевно, увечері.
— І… що?
— Нічого. Пішли геть, — каже Соля спокійним голосом. — Ми з мамою виглянули у вікно, подивилися на них — то були незнайомці. Вони ще трохи постояли, про щось між собою поговорили й пішли собі. Ми щось не так зробили?
— Усе так, Солю, — видихаю з полегшенням і застібаю сумку. — Якщо мене будуть запитувати, то скажете, що поїхала до дітей у Харків. І не пускайте їх у квартиру. Добре?
— Хто вони?
— Погані дядьки, — переводжу на жарт. — А де мама й тато?
— Пішли до маминої співробітниці, вона там ногу чи щось зламала. Ти поїдеш, не попрощавшись із ними? — питає Соля, побачивши, що я взяла сумку й прямую на вихід.
— Я повинна поспішати, розумієш, Солю?
Сестра не розуміє. Вона проводжає мене до порога, і бачу в її очах осуд. Напевно, думає, що я злякалась обстрілів і тікаю з міста. Нехай краще так вважає, ніж знає всю правду. Я обнімаю Солю й боюся притиснути до себе, щоб не зламалася вона навпіл під моїми обіймами.
— Яка ти красуня, сонечко! — кажу я їй. — Бережи себе. Вітання батькам.
— Ти надовго?
— Я зателефоную.
Цілую Солю й кажу, що вона найкраща сестра у світі.
— Ти ніби прощаєшся, — зауважує сестра.
— Я повернуся. Скоро, — обіцяю їй і виходжу з квартири.
Поблизу будинку нікого немає. Полегшено зітхаю й поспішаю на автобус. На блокпостах усе пішло гладко: мати їде до дітей, тож ніякої підозри. Більше хвилювалася за людину, яка мене незримо супроводжує. Знала, що вона є й десь поруч зі мною, але хто — мені не відомо. Коли потрапила на українську територію, ледь не розплакалася від чулості. Прапор! Свій, рідний, до болю знайомий! До війни я, напевно, не звернула б особливої уваги на нього, а зараз, після ЛНРівських ганчірок, ладна була вистрибнути з автобуса й цілувати синьо-жовте полотно…