Нарешті з дітьми! Мої пташенятка так скучили за мною, що обліпили з двох боків, притислися до мене своїми тільцями. Я цілую їх у маківки, у щічки, вдихаю знайомий запах і не можу натішитися. Це справжня радість зустрічі з дітьми. Я звикла до того, що вони завжди поруч зі мною, і навіть ця невелика розлука стала для нас усіх цілим випробуванням. Вони щебечуть мені про свої справи, про те, куди ходили й що бачили, потім починають жалітися одна на одну, а я ладна слухати їхні скарги цілу вічність.
Ірина кличе вечеряти, і я охоче погоджуюсь. Лише зараз згадала, що вранці випила кави й до цього часу нічого не їла.
— Я тут сиджу! — указує менша.
— А я — тут! — це старша.
— А я де сяду? — питаю їх.
— Сідай на мій стілець! — в один голос проспівали мої пташенята.
— Отакі дружні ви мені дуже подобаєтесь! — кажу я їм.
— Ми більше не будемо сваритись, — обіцяє Ліза, і одразу ж запитання: — А ти більше від нас не поїдеш?
— Давайте вже вечеряти! — рятує моє становище Ірина. — Про справи поговоримо пізніше. Мама зголодніла з дороги, дайте їй спокійно поїсти.
Повечерявши, я віддала донькам ляльку та каченя.
— Мамо, чому одне каченя? — ображено питає Ліза. — Де моє? Це ж Маринчине!
— Ми купимо тобі інше, — обіцяє Ірина.
— Ні, ми не будемо купувати ще одне, — кажу я дівчаткам. — Ви сестрички, тож доведеться ділитися каченятком. А зараз ідіть до ванної кімнати, почистіть зубки та вмийтеся.
Дівчатка слухняно йдуть, а ми ще залишаємося з кумою потеревенити на кухні.
— Уставай, друже! — почув я голос Юрка ніби крізь воду.
Мені якраз снилося, що ми з Юрком та Антоном іще діти, пірнаємо у води нашої Лугані, шукаємо раків. Я знову заплющив очі, щоб додивитися сон, але Юрко не дає.
— Женю, потрібно вставати. Чуєш мене?
Розплющую очі. Повіки важкі. Бачу перед собою нечітке зображення, але, придивившись, розумію: це Юрко, біля нього мама.
— Тобі допомогти?
— Що трапилось? — хрипко питаю я.
— Зараз машина буде йти на Луганськ. Повезе тяжко травмованого козака, — пояснює він. — Буря була вночі, на нього впало дерево, схоже, що зламало хребет. Зараз його повеземо в обласну лікарню, тож заберу й тебе. Тобі потрібно показатися лікарю.
— Відчепіться від мене, — прошу я й заплющую очі.
У мене нема сил ані розмовляти, ані дивитися на них.
— Женю, Юрко буде супроводжувати травмованого, — чую голос матері, — збирайся, поїдеш із ними. Тобі допомогти?
— Не треба. Я сам.
Підводжуся з ліжка й відчуваю, що ноги мене ледь тримають.
— Я побуду з тобою, — каже Юрко. — Маю час, буду чекати, доки обстежать травмованого.
Я вдягаюсь, мама збирає якийсь пакет мені в дорогу, віддає Юркові. Коли спустилися вниз, на нас уже чекала машина. Я заліз на тентований кузов вантажівки, де вже лежав на матраці чоловік. Юрко наказав мені також лягти, сам сів поруч. Мене охопила повна байдужість до того, що відбувається. Я втратив Любу, мені було зле, і життя, здавалося, було позбавлене сенсу. Машина скакала на вибоїнах, і в мене розколювалася голова. Я заплющив очі, намагаючись заснути й швидше опинитись у лікарні. Травмований чоловік дико стогнав при кожному стрибку автівки, мене лихоманило, і хотілося пити. Раптом я почув свист снаряда, і майже одночасно рвонуло десь поруч так, що заклало вуха. Автівка зупинилась, і я відчув нестерпний біль, який обпік праву ногу.
— Дідько! — Юрко вилаявся. — Де аптечка?! Його поранено осколком!
Біль від ноги розростається, розливається тілом. Моя рука тягнеться до ноги, натикається на щось гаряче й липке. Ніби крізь сон чую, як хтось намагається зупинити кровотечу на нозі, потім голка впивається в передпліччя. Перед очима безкрайній квітучий степ. Колихаються тендітні білявки-ромашки, грицики стоять непорушно, а там, удалині, червоні маки, царі степу. Але чому вони насуваються на мене? Уже весь степ стає червоним, немов природа-матінка розлила по ньому червону фарбу. І раптом я бачу, що то не маки, не фарба, а кров!