— Ні! Не треба! — кричу я, бо розумію, що зараз крові буде стільки, що я в ній захлинуся.
— Він втратив багато крові й марить, — чую людський голос.
Хто ця дівчина, яку накриває лавина червоної крові? Та це ж Люба!
— Ні! Любо! Любо-о-о! — кричу я, щоб попередити її про небезпеку.
А лавина невпинно наближається. Вона поглинає постать дівчини, навалюється на мене. Я відчуваю, як пече, горить усе моє тіло. Я не можу вже дихати, я задихаюсь. І як нестерпно пече все тіло!..
Прокинулась о шостій ранку. Щось брязнуло за вікном, а я аж підскочила на ліжку. Чи то наснилося, чи вже виробилася звичка реагувати на будь-який гучний звук. Усі ще спали, тож я тихенько вийшла на балкон, запалила цигарку, поки сплять дівчатка. Не хочу, щоб вони бачили, як їхня мати пихкає димом. Звичайно, я розумію, що дітей не можна дурити, і моє завдання — навчити їх робити в житті правильний вибір, але поки для них мама є авторитетом, мушу приховувати від них свою звичку.
«Можливо, коли вони підростуть, я вже кину палити», — щоразу втішаю себе думкою, коли беру в руки цигарку й ховаюся від дітей.
Місто прокидається неквапливо й спокійно. Лише тут розумієш, що значить жити на відстані від війни. Щасливі люди! Як часто ми буваємо по-справжньому щасливими, не помічаючи того! Люди поспішають на роботу чи в справах, не думаючи про те, що потрібно триматися ближче до того місця, де можна сховатися від мін. Вони радіють новому дню й не задумуються над тим, що десь поблизу саме сьогодні може розірватися снаряд, забравши життя твоє або твоїх рідних. Вони можуть бачити рідний прапор, узяти його в руки або невеликий прапорець закріпити на торпеді своєї автівки й не бути за це розстріляними ополченцями. Вони ведуть дітей у дитсадок без страху, що на будівлю може впасти снаряд. І з таких дрібниць складається людське щастя. Воно непомітне в повсякденному житті та найчастіше буває минулого часу. Чи думала я раніше, що була щасливою, коли вранці прокидалася поруч зі своїми дітьми? Чи коли вела їх до дитсадка, а сама їхала на роботу? Я не знала, що була щасливою навіть тоді, коли розірвалися стосунки з батьками моїх крихіток. Яке ж воно примхливе, людське щастя! Живе поруч, а ми так часто його не помічаємо! Лише тоді, коли в житті втрачаємо щось значне, важливе й дороге серцю, приходить розуміння, що були ж щасливі, але, на жаль, не впивалися своїм щастям, не вдосталь ним насолодилися. Так було, є й буде, аж поки не навчимося помічати щастя, яке часто з нами поруч. Хіба я не щаслива зараз? Попри всі негаразди, я разом із дітьми, вони здорові, я можу їх обнімати, цілувати, балувати й лаяти. А скільки матерів уже ніколи не зможуть побачити живими своїх дітей! Клята бездушна війна! Коли вона скінчиться? Я стою тут, розмірковую про людське щастя й нічого не роблю, щоб пришвидшити її кінець.
— Ти чому так рано встала? — на балкон до мене прийшла заспана Ірина.
— Не спиться, — відповідаю їй, роздавивши недопалок у попільничці.
— Піду сніданок зготую, — каже кума, — заодно подивлюся новини по телевізору.
— Я тобі допоможу. Хочеться також подивитись українські канали.
— У Луганську їх і досі немає?
— Тільки російські та місцеві, від них лише голова тріщить.
Ірина дістала продукти, і ми вирішили приготувати молочну рисову кашу на сніданок, а на обід зварити борщ. Вона увімкнула невеликий телевізор із пласким екраном, що висів на стіні, і за мить я завмираю з каструлею в руках. Новина шокує! У Луганську збитий терористами наш ІЛ-76. Загиблих членів екіпажу та десантників тридцять дев’ять осіб. На екрані відео, коли серед ночі на все небо яскравий спалах. Диктор іще щось говорить, а я не можу прийти до тями.
— Можливо, помилка? — уголос думаю я. — Невже? Треба дізнатися!
Каструлю повертаю Ірині, хапаюся за мобільник, набираю Андрія. Він буде знати точно, бо хлопець в аеропорту, там, де збили літак.
— Ну що? — обережно питає Іра.
— Нема зв’язку, — зітхаю я.
Телефоную Солі. Сестра, напевно, чула нічний вибух, якщо він був.
— Солю, це правда?..
— Так. — Вона одразу зрозуміла, про що я хотіла спитати. — Загинули всі, ніхто не вижив. Був такий потужний вибух, що все місто сколихнуло. Ми до ранку не спали, бо не знали, що то було. Уранці дізналися з новин. Усі сепаратистські канали аж верещать від радощів.
— Радощів? Там були чиїсь діти.
— Хіба для них є щось святе? — стиха промовляє Соля. — Елю, як ти доїхала? Як у Харкові?
— У мене все добре. Передавай вітання батькам. Вони не дуже бубніли на мене, що поїхала не попрощавшись?